Слава ЗСУ!

- Моя матiнко рiдная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! - почула Христя позаду себе голос.

Обертається - перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька i засушена, як i вчора була. На обличчi тiльки якось перемiнилася. Правда, пiдборiддя її дуже виткнулося вперед i нiс насунувся на самi губи, тiльки не така жовта, як учора була, i капельки не страшна, а бiльше ввiчлива та привiтна. Очi її такi веселi та добрi, мов вона ними принесла якусь хорошу звiстку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, i тiльки на висках крайки начосiв бiлiють.

- Се ви, ба… - мала була казати Христя "бабо", та похопилася: - Орино?

- А ви таки не забули мого учорашнього наказу? - усмiхаючись, питав Оришка. - Ох, паняночко! Зовiть мене хоч перебабою, уже менi не молодiти. Я учора жартувала, а ви думаєте справдi? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.

- Учора я була, кажете, сумна, а сьогоднi яка?

- Сьогоднi? Сьогоднi - як ота зоря рожева та як сонечко ясна.

- Ого, яка я, - пестливо одказала Христя.

- Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рiдну дочку уздрiла.

- А в вас, бабусю, була дочка?

- Була, панночко, була. Така вродлива, така тендiтна… панського роду.

- Як панського роду? Де ж вона дiлася?

- Панського, панського. Давно се було, ще я крiпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дiв, куди завiз - господь його знає. Казав - до школи здам. З того часу i не чула i не бачила її нiколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одiрвали вiд матерi. - Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, i двi гiрких сльозини покотилися по старому обличчю. - Отаке-то буває! - сказала вона, протираючи очi. - I от тепер, коли забачу кого, зараз i придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утiха молодого вiку? Учора, як ви сказали, що нема нi батька, нi неньки, так i подумала: се ж вона, моя сирiтка.

- Нi, бабусю. Я знаю свого батька i свою неньку.

- Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.

- Багато, бабусю, казати.

- А багато, то хай iншим разом - кращим часом. Ви ж до нас на все лiтечко прибули?

- На все, бабусю.

- Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нiвроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровiли. В нас не то, що в городi - кушпiла тобi та смердота. В нас повiтря чисте, на груди таке цiлюще. Нащо я стара, поти в Мар'янiвцi жила, - село тут таке недалечке, щороку болiла, а тут стала, наче помолодiла; легко дишеться, веселiше на свiт дивишся.

- Тут у вас справдi так гарно.

- Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли вiхола ударить, то сумно самiй. А лiтечко настане - не знаєш, коли воно й перебiжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобi щодня. Спiвайте, спiвайте, пташечки! Веселiть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! - гукнула баба, заглядаючи через вiкно в садок. - Ось як трошки обiгрiє, туман пiднiметься вгору, пiдете у садочок, у лiс. Там-то самий рай i є! Та що ж се я розбазiкалася? Базiкай, базiкай, дурна, а дiло хай само робиться.

I Оришка кинулася до постелi. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Пiдкида їх угору, перебиває на руках i, пухкi та м'якi, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квiточку, прибрала постiлочку.