Слава ЗСУ!

Раніше Левін із задоволенням висловив би свої думки з питань, що обговорювалися, але тепер він чув і бачив тільки Кіті і все сприймав так, як вона. Між ними встановилося таке порозуміння, що майже не було потреби промовляти слова. Кіті сиділа біля столу для гри в карти і креслила на ньому крейдою. Дивлячись на неї, Левін раптом зрозумів, що й дня не зможе прожити без Кіті, він узяв у неї крейду і написав перші літери слів питання, що хвилювало його: коли ви відповіли мені, що цього не може бути, чи означало це, що не може бути ніколи, чи тільки тоді? Здавалося, не було ніякої надії, що вона прочитає цю складну фразу, але Левін дивився на Кіті так, наче його життя залежить від того, чи зрозуміє вона написане. І Кіті зрозуміла. Так само, лише першими літерами вона відповіла йому і просила пробачити й забути все тоді сказане. Вони домовились, що завтра він приїде просити її руки. Левін підрахував, «що до призначеного часу, коли він знову побачить Кіті і назавжди з’єднається з нею, залишилось чотирнадцять годин. Він не міг залишатися на самоті, йому треба було з кимось говорити, щоб забути про час. Спочатку Левін поїхав із братом на засідання якоїсь комісії, потім пішов із візитом до Свіяжського, який на зиму приїхав із дружиною у Москву. Усі люди цього вечора здавалися йому напрочуд добрими, він навіть не помітив, як дивно на нього поглядають дружина Свіяжського та її сестра, яких утомив його візит.

Левін не спав усю ніч, двічі приходив до дому Щербацьких, о сьомій ранку й о десятій, хоча знав, що не може прийти раніше, ніж о дванадцятій. Кіті теж не спала цієї ночі, вона чекала на нього і хотіла першою сповістити про його і її щастя, а батьки були щасливі від її щастя. Вона сором’язливо гадала, що йому сказати, але коли почула, що він прийшов, вибігла назустріч, не роздумуючи, довірливо поклала руки йому на плечі і поцілувала. Княгиня перевела почуття на практичні справи: благословити, оголосити про одруження, готувати посаг до весілля. Спочатку Левіна боляче вразила ця практичність, але він подивився на Кіті, яка не знаходила у словах матері нічого дивнoгo, і зрозумів, що ніщо не може затьмарити його щастя, тож, напевне, так треба робити, і підкорився необхідним та щасливим весільним турботам. Єдиною тяжкою подією того часу для Левіна було відкриття перед Кіті своєї душі без прикрас. Левін обожнював Кіті, мав її за взірець усіх чеснот, тому вважав за необхідне розказати те, що так мучило: його невіра і його неневинність. З дозволу князя він дав Кіті прочитати свій щоденник. Невіра Левіна мало схвилювала її, бо вона знала його душу, і якщо цей стан називається невіра, то їй байдуже. А от друге його зізнання примусило Кіті довго плакати. Та вона простила йому, що примусило Левіна ще більше цінувати своє щастя.

Повернувшись до свого самотнього номера в готелі, Каренін із прикрістю пригадав слова Дар’ї Олександрівни про християнське прощення. Він знав, що у його випадку це зовсім не підходить, і вирішив більше не думати про дружину, а зосередитись на службових справах. Йому принесли дві телеграми. Перша викликала обурення, бо там сповіщалося, що його суперник отримав місце, на яке намірився сам Каренін. Обурення це не було викликане тим, що його обійшли, — йому було прикро тому, що ніхто не хотів бачити нікчемності його суперника. З почуттям прикрості відкрив він і другу телеграму, тому не відразу зрозумів її змісту. Ця телеграма була від Анни. Вона просила приїхати й простити їй перед смертю. Спочатку Каренін вирішив, що це обман, до якого вона вдалася, аби уникнути розлучення. Але потім, пригадавши її вагітність, подумав, що, можливо, у хвилину страждання, передчуваючи можливу смерть, вона справді кається у скоєному. Олексій Олександрович вирішив їхати до Петербурга і на власні очі побачити, що відбувається: якщо дружина здорова, то зі спокійним презирством поїхати від неї, якщо справді помирає, дотриматися правил пристойності. Йому соромно було визнати, що він бажає її смерті. Удома був безлад, Каренін відчув це відразу. Йому повідомили, що Анна розродилася, але стан її дуже тяжкий. У кабінеті Анни він побачив Вронського, який сидів, затуливши обличчя руками, і плакав. Побачивши чоловіка Анни, він підхопився, потім, вражений, сів і знову підвівся, почав говорити, що Анна помирає, що лікарі не дають жодної надії. Не дослухавши його, Каренін увійшов у спальню дружини. Анна не тільки не виглядала зараз хворою, але перебувала в чудовому настрої. Вона говорила голосно й виразно, але розмова її більше була схожою на марення. Вона говорила про чоловіка, який він чудовий, який гідний, як він простить їй. Анна не чула, як їй говорили, що чоловік приїхав, що він тут, поруч із нею. Вона сама побачила його зі свого марення і відсахнулася, як від удару, але сказала, що не його боїться, а смерті. Анна просить простити їй усе і подати руку Вронському. Каренін пережив душевне потрясіння, коли побачив страждання Анни. Християнський закон, якому він хотів слідувати усе життя, вимагав від нього простити, але тепер він не думав про закон. У його серці народилися справжня любов до своїх ворогів і щире прощення. Він подав руку Вронському і не стримував сліз, що заливали обличчя. Анна знову втратила свідомість і забилась у гарячці.