Слава ЗСУ!

Хоча Левін мав намір погостювати кілька днів, другого дня він поїхав додому, щоб розпочати втілювати свою ідею в життя. Але виконати те, що задумав, виявилося дуже важко. По-перше, було чимало поточної роботи, яку не можна було відкласти і яка заважала селянам обміркувати переваги нового господарювання, по-друге, селяни з віковою недовірою ставилися до пана, не вірили, що він може хотіти чогось іншого, аніж примусити їх робити більше за меншу платню. Проте наполегливість Левіна давала свої плоди: один селянин узяв під пай городи, другий дібрав артіль для участі у скотному дворі. І хоча, як і раніше, Левіну доводилось переборювати споконвічні уявлення селян про господарство та викорінювати головний принцип російського селянина «як бог дасть», все-таки йому здавалося, що на практиці його справа рухається.

У цих турботах промайнуло літо. Він дізнався, що Облонські разом з Кіті поїхали у Москву, йому було соромно за свою нечемність, яка, на його думку, розірвала всі стосунки з ними. Левін багато читав, але нічого не знаходив у книжках про справу, яку задумав. Але він знав, чого хотів: довести теоретично і на практиці, що російський народ відрізняється від інших тим, що історично покликаний був заселяти і обробляти величезні незаймані простори, що прийоми Праці пов’язані з цією історичною особливістю і що ці прийоми не такі вже й погані, як про них звикли думати. Щоб обґрунтувати теоретично свою працю, Левін вирішив їхати за кордон і вивчити на місці все, що тим було зроблено у цьому напрямку. Він чекав, поки продадуть пшеницю, щоб отримати гроші та й поїхати. Але розпочалися дощі й роботи припинилися.

Першого дня, як стала гарна погода, Левін поїхав сам подивитися господарство і підготуватися до від’їзду. Розмови з селянами ще більше ствердили його у намірі не відступати від своєї мети, йому здалося, що його починають розуміти. Увечері він сів писати вступ до своєї книги, але несподівано пригадав Кіті. Йому стало тоскно. Раптом він з радістю почув, що хтось під’їздить до дому. Левін сподівався розрадитись із несподіваним гостем, але приїхав брат Миколай. У такому настрої, як був Левін, йому ще більш болісно було спілкуватися з хворим на останній стадії сухот братом. Але, побачивши його, Левін відчув жаль, було очевидно, що жити брату залишилось недовго, Миколай дуже перемінився і здавався смирним та покірним, він не міг повірити у швидкий кінець і все говорив про поліпшення свого стану. Левін удавав, що вірить, і був радий, коли брат перевів розмову на його, Костянтинові, справи. Тут не треба було обманювати, і Левін розповів про свої плани, але було видно, що брата це не цікавить.

Уночі Левіну стало страшно й прикро від усвідомлення, що всі прагнення й сподівання перериває смерть. Другого дня настрій Миколая змінився, він знову став дратівливим і прискіпливим, критикував усе, що задумав Костянтин, називав це утопічним комунізмом. Як не прикро було це чути Костянтину, він відчув у словах брата свої давні сумніви і ще дужче сердився. Брати посварилися, Миколай вирішив їхати геть. Костянтин просив пробачення, але не зміг умовити брата залишитись. Уже від’їжджаючи, Миколай щиро поцілував брата, ніби прощаючись назавжди. Через три дні Костянтин Левін поїхав за кордон, йому здавалося, що він скоро помре, і тому хотів утриматися в житті хоча б своєю справою.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Подружжя Кареніних продовжувало жити разом, але вони були вже зовсім чужі одне одному. Хоч Вронський не бував у них удома, але Олексій Олександрович знав, що дружина зустрічається з коханцем. Ці стосунки мучили всіх трьох, і кожен сподівався, що незабаром усе якось вирішиться: Каренін вірив, що пристрасть Анни минеться, Анна була впевнена, що дуже скоро все закінчиться, вона не знала, що саме покладе край цьому становищу, але її переконаність підкорила і Вронського.

Узимку його на тиждень приставили до одного іноземного принца показувати всі славетності російського життя й Петербурга. Вронському було навіть важко систематизувати всі забави, які пропонували різні особи принцу: і рисаки, і млинці, і ведмеже полювання, і цигани... Незважаючи на те, що для Вронського таке спілкування не було новим, цей тиждень здався йому дуже важким. Уперше він наче побачив себе збоку, і те, що він побачив, йому не сподобалось: це був дуже самовпевнений, дуже здоровий, дуже охайний, дуже поганий чоловік. Поводивши принца по забавах, після безсонної ночі і ведмежого полювання, Вронський повернувся додому, де на нього чекала записка від Анни, у якій вона сповіщала, що занедужала, що чоловіка увечері не буде вдома, і просила Вронського приїхати. До призначеного побачення ще був час, Вронський ліг і заснув. Всі враження останніх днів дивно переплелись уві сні зі спогадами про Анну. Він прокинувся з жахом і пригадав, що найбільше враження у сні справив брудний, маленький селянин, що був на полюванні, який чомусь говорив французькою. Спогади про цього селянина і тепер чомусь примусили Вронського здригнутися.