Слава ЗСУ!

Сколихнувся очерет, чайка скрикнула і впала на воду; зробив крок — і повітря ледь сколихнулось, якби хто вдарив пугою. Ще здалося мені: можу ступити назад, аби нічого не змінилося. Бо відчув — грубезне колесо схитнулось услід за мною і, підважене невідомою силою, готове зробити свій перший оберт.

Озирнувся: дитина бавилася з лялькою, засипаючи її піском, дружина сиділа на підстілці, зашпилювала волосся, щоб не намочити у воді, високо в небі підпадьомкали перепелиці. Усе це перейде зі мною й туди, за браму Раю.

І зробив наступний крок: ось уже вода іскрилася мені назустріч, нахилився зачерпнути її в долоні й негадано усвідомив, що до неї ще йти і йти, хоч достеменно струменіла біля ніг. Розгублено розпрямився й збагнув, що найліпше таки повернутися.

Одначе, цей намір виявився нездійсненним, бо скільки не подавався — ніяк не міг опинитися на тому місці, звідки ступив до річки. Утративши владу над собою, кинувся бігти. Вони були поруч — рукою сягнути — донька з дружиною: усміхались одна до одної й зовсім не зауважували моїх одчайдушних зусиль пробитися до них. «Дай руку! Руку!» — кричав дружині. Вона поглянула на мене й щось жартома відповіла — чи й долинули до неї мої слова...

... І нараз очутився на дикій понівеченій землі, куди світло сонця падало лише затим, щоб ясніше виступали жахливі вирви та гнойовища, що ображали будь-яке уявлення про красу. Звідусіль долинав запах руїни і вчувалися скарги зневаженої природи.

Так близько стояв біля брами Раю і так безкінечно далеко від неї опинився! Що чекає на мене в цих місцях, де наслідки людської праці виявляються в спопеляючих душу виплодах? Якими є самі ті люди, їхні звичаї?

Усе холонуло всередині від самої думки, що не вижити мені серед них. Бо ніколи не спроможуся творити щось подібне...

Темніло. Не розумом — шкірою відчував, що вечір несе мені загрозу, мушу перебути ніч у безпечному місці. Асфальтова дорога, всуціль у вибоїнах, стелилася мені під ноги.

Удалині забовваніло місто за швидкоплинною рікою. Призахідне сонце золотило вежі церков над шерегами будівель. Подумалось: не може існувати такого світу, щоб ним правили виключно безглуздя і зло. Хоч би з причини самозбереження.

Збадьорений цією думкою, дістався моста перед міською брамою, яким, на подив, не рухався о цій порі ні піший ні колісний. Зовсім смеркло. І раптом сотні ліхтарів вихопили з темряви переді мною велетенські бронзові фігури, які вишикувались обабіч до міської брами. Кожна з них,— здіймаючи над головою меча, прохромлюючи списом зваленого ворога, натягаючи тятиву лука,— символізувала найвищу ступінь бойового завзяття й відваги. Мимоволі виникало враження, що їхня потуга спрямована і проти мене, тим-то, несамохіть, відчув себе невідь у чому винним перед мешканцями цього міста.

Ноги самі несли мене вперед. У незбагненний спосіб знав, що не смію зупинятися, так само як і те, що, ступивши за браму, можу стати приреченим на загибель.

Аж ось за моєю спиною зосталися дві останні статуї ,— жінка з корзиною плодів на плечі та оголений по пояс коваль за роботою,— і могутня арка, що нагадувала собою нашарування брустверів, нависла над головою.

Тієї миті впали на мої плечі шати і хтось мовив: «Іди»...

Чорний плащ укривав моє тіло з голови до п’ят. Нічому я не дивувався, бо нічого не залежало від моєї волі. Тільки й лишалося чекати, що станеться далі.

Ішов пощербленими хідниками, ледве переставляючи натомлені ноги, щомиті потерпаючи, аби не оступитись у заболочену баюру, не зламати карк в одкритому каналізаційному люку, бо лише де-не-де маячіли на вулицях поодинокі ліхтарі. Слід було потурбуватися про нічліг. І не тільки заради відпочинку, а й безпеки. Хоч би готель який трапився... І поспитати ні в кого — ні душі на цих клятих вулицях.

Не знаю, скільки човпигав. Та, зрештою, нагледів блякло висвітлені скляні двері, а за ними когось, навподіб швейцара, куняючого на стільці. «... енталь», прочитав над входом залишок назви. Облуплений напис на дверях вістував: «Обслуговування за вищим розрядом». Постукав, не переймаючись тим, що не маю ані шеляга розплатитися за послуги. Швейцар звів насуплене обличчя й заперечливо мотнув головою. Я в розпачі стояв біля порога, не в силі рушити з місця. Коли це він, приглядівшись, зірвався з місця й кинувся відчиняти.