Слава ЗСУ!

Нарешті подзвонила Тетяна. З її питань уявив, які жахливі чутки ширилися про аварію. Найсвіжішою була та, що всі у нас ходять у протигазах. Дістають їх — як хто зуміє, здебільшого купують за скажену ціну. Або інша: місто на особливому становищі, судять кожного з тих, котрі самовільно кинули роботу і намагалися втікати, злодіїв і мародерів — стріляють на місці.

Звучала в її голосі густа тривога, і чомусь мені стало геть сумно, неначе от-от мусили втратити назавжди все звичне для нас, розпрощатися з нашим завтрашнім.

— Не потерпай занадто. Небезпека помірна, — запевнив її. – Дитину, про всяк випадок, думаю вивезти...

— Куди?

— У село, на Херсонщину, до матері Володі. Його парубки вже там, буде малій компанія. Моя мама з нею поїде.

— Якби ти знав, як мені зараз на серці! Так би й летіла додому!

Хоч і заспокоював її, як міг, та, направду, краще було б їй, під цю пору, бути поруч. Бо наша розлука, як завжди, збавляла мене сил.

Довго не вдавалося заснути тієї ночі: тишу повсякчас розтинав гуркіт гвинтольотів, стихаючи в напрямку до хімкомбінату. І щоразу я завмирав, кожним нервом продовжував політ гвинтокрила до мети, ніби й од мене залежало, чи впорається він зі своїм завданням.

Якби в ту ніч зібрати енергію переживань десятків тисяч людей, яких безперестанне гудіння в небі позбавляло сну й змушувало думати про небезпеку,— ті гвинтольоти не один тиждень змогли б обходитися без пального.

Нарешті сон здолав мене — уривчастий, неспокійний, бо і в забутті вухо ловило гуркіт авіаційних двигунів, і здавалося, що тільки дрімаю, не сплю. А натомлений мозок, зовсім позбавивши себе спокою, узявся розкручувати якесь страхітливе видіння, щось апокаліпсичне, від чого я прокидався в липкому поту.

* Ми втрьох, — Тетяна, Оленка і я, — у якійсь розпречудовій, обрамленій вербами й татарзіллям місцині на березі річки. Здавна мріялося мені потрапили сюди всім разом. І ось тепер був майже щасливим, бо в тому, що опинилися тут, крилося для мене значно більше, аніж здійснення давнього бажання. Наша присутність тут — і вони обидві не могли цього не відчути серцем — засвідчувала непомильність мого вибору за проминулих життєвих обставин. З чого й випливала наша поява в цьому дивосвіті.

Радість розпирала груди, щасливо роззирався довкола. Така проста, виявляється, філософія буття: будь доброчинним – і тоді велике й мале у твоєму житті виструнчиться в єдине ціле, і виявиться, що кожен стібок твоєї долі лягав так, аби у підсумку міг збагнути, що все довкола тебе на своїх місцях, і все має бути таким, яким є. Чого досяг завдяки трудам своїм — тобі необхідне, чого прагнув і не здобув — без нього можна обійтися. Прецінь, не воно визначає рух твого життя в ту далечінь, де вже й тебе не буде, але з твого розгону все котитимуть і котитимуть свої возики вдатні твої нащадки...

Стояв на осонні, радіючи світу, відчував шкірою доторки вільготи з річки, тонучи поглядом у безкраїх луках.

Отут і починається Рай земний!

Не раз милувався чудовими куточками природи, але тільки тут і тепер збагнув доконечно, що лише справжнім щасливцям випадає переступити невидимий поріг до заповідних кресів цього Раю і залишитись у ньому назавжди. Такий жереб, вірив, і мені випав. Звідкись знав, що небавом перейду межу, за якою жодним помислом, найменшим порухом ніколи не суперечитиму ані спалаху космічної магнітної бурі, ані подиху кульбабки десь на краю світу...

Таким близьким був мій Едем, і так незвично було, що завершилась моя довга дорога до нього, аж захотілося мені ще трохи подовжити розлуку з минулим, аби відчути повніше все, чим заплатив за майбутнє. Забажалося побути ще якусь мить ніби на роздоріжжі, дослухаючись, як зависають, мов на шальках терезів, дві моїх іпостасі...

Скинув сорочку, зняв черевики, щоб увійти в цю останню мою річку, як давно колись, малолітнім, у першу.