Слава ЗСУ!

— Дивлюсь...

— Почув щось новеньке?

— Теж саме, що й ти...

— Усе давно відомо і без них.

— Дивлячись кому...

— Ну, то слухай: позавчора на місто лише трохи сипонуло — вітер в інший бік дув. Сьогодні, під ранок, більше докинуло. Бачив — змивають вулиці? Вода з водогону поки-що безпечна — додаткову очистку застосовують. Доки не розхватали, купуй «Роднічок» із вугільним фільтром: у двадцять разів зменшує забрудненість токсичними речовинами. Кватирку не відчиняй, стирай вологою ганчіркою пилюку.

— Та ти справжній спец із цих питань!

— Сьогодні бачився з тямущим чоловіком. Каже, ця отрута розкладатиметься кілька років. Найгірше, що вона б’є найперше по дітях. Треба вивозити подалі, бодай на літо, доки тут землю дощами змиє. Тож зважай, не гайся!

— Легко сказати! Було б куди податися...

— Знайдеш, коли до такого дійшло. Я попрощатися дзвоню. Завтра вранці вирушаємо.

— Далеко?

— У Прибалтику, до знайомих.

— А робота?

— Попервах відпустку взяв, а далі — пришлю заяву, щоб за власний рахунок дали.

Попрощались. Мені здалося, мовби урвалась якась із ниток, що пов’язували нас двадцять літ: надто багато мали спільного, щоб життєві зміни одного не відбивались на іншому.

Механічно сів за робочий стіл, завалений розрахунками: занедбаним острівцем він плив собі у світі, де ніщо не мало твердої ціни.

Неуважно тиснув на кнопки лічильної машинки, збиваючись раз по раз у наборі цифр. Знову й знову перевіряв результати. Минав безплідно час і починав сердитися на себе, коли відслонилося мені: біля чого це я заходився? Про дитину мушу думати!

Мов гарячим приском обсипало: скільки часу згаяно, скільки за ці дні дитячий організм увібрав смертоносного пилу! І потерпав, що непростимо запізнився через свою бездіяльність.

Зателефонував батькам — порадитися. Вони, стривожені начутим, теж раяли, слідом за людьми, негайно вивезти дитину подалі лиха. Куди? Нічого довго думати: сестрині хлопчики віднедавна літують на Херсонщині у матері її чоловіка. Уже дзвонили їй. Вона запрошує, бо й підмога їй буде доглядати малечу. Отож мамі туди лежить дорога з онучкою. Батько відпроситься на кілька днів з роботи, щоб супроводити їх. А завтра зранку піде по квитки на поїзд. Кажуть, ветеранам війни їх легше взяти.

Переказав їм наостанок почуте від Олександра, і попросив, щоб не випускали доньку надвір.

Увімкнувсь у мені відлік часу до невизначеної години «ікс». Усі чуття спам’яталися дійсності й давали сигнал тривоги, готові тримати в напрузі нерви, доки не минеться небезпека. Щось би мусив робити, аби перейшла вона швидше. Відчував для того приплив небувалої енергії. Але — що?

Робота не йшла на душу — змізерніла вкінець перед невизначеністю, що вишкірялася до мене з усіх кутків. Ліг на диван, взявся читати Маркесову повість про моряка, який опинився сам-один в океані на рятувальному плотику без питної води й харчів. Чимось стали ми тепер подібними: кожен із нас прагнув порятунку. Тільки він щось робив заради нього, — веслував, вимахував сорочкою, коли побачив літака, намагався спіймати рибу, аби вволити голод, бився уламком весла з акулами,— а я вилежувався на дивані, чекаючи на мить відхідного маршу.