Слава ЗСУ!

Зайшов Славко зі згорнутим у трубку аркушем і розправив його на столі.

— Дивіться, кому цікаво.

Ми стовпилися довкола й побачили карту нашої області.

— Ось це,— він показав обведене червоним олівцем,— небезпечна зона. З неї майже всіх евакуювали.

— Звідки тобі відомо? — поцікавився Євген. Його село містилося майже в центрі окресленої території.

— Відомо,— багатозначно відповів Славко. — До міста, якщо по прямій, близько тридцяти кілометрів.

— Далеко... — зауважила Раїса Федорівна.

— З одного боку так, а з іншого...

— Ви на що натякаєте?

— Воду, хочеш не хочеш, а пити мусиш...

— Та кажіть вже!

— Комбінат біля річки стоїть, воду саме з неї п’ємо.

— То вода з крана небезпечна? Де ж її брати! – скинулася вона.

— Якщо логічно помислити... Усе залежить од концентрації отруйних речовин. Там зараз нагортають захисні вали, аби дощі чи весняна повінь не змили їх у річку. Щоб вітер не розносив пил — гвинтольоти розпилюють розчин, що утворює на поверхні плівку.

— Я так і подумала, що це туди вони зранку до вечора літають,— похвалилася Раїса Федорівна.

— Авжеж! Тільки нікому ні слова – державна таємниця, — застрахав її збитошно Славко.

— З водою щось придумають, — філософськи зауважив Євген. — Колонки артезіанські, наприклад, можна пробити...

Славко пішов однести карту, а коли вернувся — видав свіжину: керівникові інститутської цивільної оборони надійшла вказівка двічі на день брати проби повітря поблизу будівлі і в приміщеннях.

— Якби ж він умів це зробити,— ущипливо виснувала Світлана. — Минулого року показав себе на польових навчаннях. Усіх насмішив!

Не викликало сумніву, що такий захід свідчив про існуючу для міста загрозу. Хоч, з іншого боку, служба ЦО просто могла скористатися нагодою нагадати про свою потрібність.

За розмовами час наблизився до шостої. Ворони тисячними зграями кружляли над експериментальним цехом, чорними смугами встеляли небо на захід сонця. Під нашими стінами знову поливали асфальт.

— Двірник уже вдруге сьогодні вулицю змиває. Чи не делегацію закордонну зустрічатимуть? – пожартував.

— У нас на масиві вранці також їздили поливалки, — зауважила Світлана.

— І в тролейбусах діл миють,— докинула Раїса Федорівна.

— Теж, мабуть, вказівка була,— підсумував Євген.

Ці подробиці мимохіть наводили на думку, що на місто таки випали отруйні речовини. Тим паче, що такий здогад засвідчувало власне самопочуття.

З роботи всі розходились пригніченими й стривоженими: що принесе завтрашній день? І не знаєш, як повестися — ніколи ж бо подібного не траплялось. І хоч би хтось із повноважних обмовився про рівень небезпеки, як рятуватися від неї!

Готуючи вдома вечерю, ввімкнув телевізор. Якраз передавали новини. Мусять же і вони повідомити про аварію, якщо по радіо була інформація. Справді сповістили: зачитали той самий текст. Без жодних коментарів, фото чи відеорепортажу. Отакої! За кого, зрештою, мають людей?

Озвався телефон.

— Привіт, старий! Дивишся телевізор? — То був Олександр.