Слава ЗСУ!

— Будь-ласка, прошу !.. Не прогнівайтеся — погано видно зсередини... — позадкував углиб вестибуля, зігнувшись у попереку.

Розгублено ступив за ним — у світло й затишок. Перебути б хоч у холі ніч!

Швейцар кинувся притьма до портьє, але той, забачивши мене, і без попередження зірвався з місця, вибіг з-за свого бар’єрчика й пробелькотів:

— Весь до ваших послуг, будьте ласкаві, зачекайте хвилиночку, сю ж мить покличу директора! Лише хвилиночку, будьте ласкаві! Така приємна для нас несподіванка! — спиною вперед він метнувся в зашторену нішу.

Не встиг я присісти, чудуючись, із якого дива переді мною так запобігають,— вочевидь, схожий на когось обличчям,— як з’явилися портьє і директор готелю.

Не давши мені й слова вставити, — аби пояснити, що не претендую на жодні вигоди, ба, не спроможний заплатити і за найскромніший номер, — директор, сяючи від щастя до мізинного пальця, повіз мене ліфтом на третій поверх і показав трикімнатне помешкання.

— Сподіваюсь, вам тут сподобається. Які будуть розпорядження стосовно вечері? Подати сюди?

Мені зсудомило в шлунку.

— Дякую... Але, боюсь, що рахунок за ваші люб’язні послуги виявиться несумісним із моїми скромними можливостями.

Шанобливість на його обличчі заступив невдаваних переляк.

— І мови не може бути! Ви наш найдорожчий гість! Усе за рахунок готелю!

Я розгублено знизав плечима. Щаслива посмішка розцвіла на його зрошеному потом обличчі. Здавалось, відчув полегшення, ніби уник смертельного випробовування.

Кат його зна, що між нами відбувається? За кого він мене має?

Щойно він зник, підійшов до люстра й уважно розглянувся на себе: нічого примітного, вбраний аж надто скромно. Увагу привернули гаптовані, в кольорі старої бронзи, нашивка на плечі плаща і невеликий знак на грудях. Згадав, як усі троє обпікалися на них поглядом. Отже, ці знаки мешканці міста сприймали за високу відзнаку. Відзнаку влади.

Що вготувало мені провидіння? Лихі передчуття стисли серце. Одначе, скоро принесли вечерю, і перед невгамованим голодом відступили всі думки.

На тарелях лежали гірка чорної ікри, заливна осетрина з маслинами, нашатковані сир і копчена ковбаса, в горщечку — печення з грибами, холодно виблискували пляшки горілки й коньяку... Мабуть, у цьому місті така вечеря вважалася розкішною.

Утім, не сушив над тим собі мізки. Попоївши, постояв під гарячим душем, упав на ліжко й заснув, як убитий...

Прокинувся вранці з думкою, що слід швидше зникнути звідси. Умився, підживився залишками вечері, накинув на плечі плаща й вийшов із готелю, кивнувши на прощання портьє і швейцару, яких підкинуло з місця при моїй появі.

На вулиці розгубився: в який бік іти? Ліворуч і праворуч вишикувалися, мов під лінійку, однакові неоковирні п’ятиповерхові будинки. За спиною хляпнули двері й поруч мене опинився директор.

— Доброго ранку! Ви так рано, ми навіть не сподівались... Можливо, вам потрібна машина? Бо, я бачу, ви чекаєте, а ваша ще не прибула.

Одказав йому, мовляв, не варто турбуватись. Він став перед мене, віддано зазираючи в очі.

— У нас комфортабельна, для іноземних гостей — чиста, доглянута не сумнівайтесь... Будь-ласка, користуйтеся хоч і весь день... тобто, вибачте, скільки вам буде завгодно!..

Він махнув комусь рукою, на той магічній знак до нас підповз лімузин з ознаками багатолітньої втоми.

Що мені було втрачати? Подякував і сів до машини. Водій чекав розпоряджень.

— Уперед!