Слава ЗСУ!

— Їдемо на відкриття?

— Атож,— потвердив я, і похопився: про що йдеться? Чи не вскочу в халепу?

Одначе, пощастило мені з машиною. Позираючи навсібіч, міг скласти уявлення про місто, характер його забудови. Колись воно, безперечно, зазнало часів розквіту. Тепер давні вишукані будівлі світили обшарпаними стінами, оголеною арматурою балконів та вищербленими ліпленнями карнизів, нові ж, викладені без жодних ознак фантазії з простої цегли, навіювали думку, що мешканці міста не купаються в розкошах. Власне, про це свідчило навіть вбрання, спустошений вираз облич перехожих, котрі в цю ранню годину траплялися назустріч. Біля щойно відчинених магазинів і продовольчих яток уже товпилися похмурі черги. Двірники розганяли мітлами куряву, ні на кого не звертаючи уваги, і байдуже огризалися, коли хтось люто сварив їх, обтрушуючи забруднений одяг.

Ось виїхали ми на широкий проспект із кількома помпезними будинками й десятками однакових чорних автомобілів біля них. Схоже було на те, що минаємо адміністративний центр міста. Раптом водій кинув машину в один бік, інший.

— Голуби... — процідив спересердя.

Справді, на дорозі й тротуарах часто траплялися мертві птахи.

— Якась епідемія?

— Потравили...

— Навіщо?!

— Жеруть і серуть — усі дахи загидили. І заразу розносять.

— Яку?

— А хто його знає? Даремно не травили б...

Люди сунули хідниками, не звертаючи уваги на мертвих птахів, а мені стало моторошно, що їх побачать діти. Пригадався випадок з дитинства, коли двоє живодерів затаскували в будку красивого чорного пса з білою відзнакою на грудях,— його шерсть аж вилискувала під сонцем, —а він відчайдушно скавчав, чуючи близьку смерть. Його жах і я тоді пережив.

— Ще довго їхати?

— Вискочимо за місто — і, вважайте, прибули.

Тисячний натовп виник перед моїми очима. Над головами здіймалися сотні портретів однієї людини, транспаранти, гриміла бадьориста музика. Та обличчя не виказували ні радості, ні піднесення.

Щойно ступив із машини, як ті з юрми, хто обернувся на хляп зачинених дверцят, сахнулися, за ними інші й утворився прохід аж до трибуни. Доки я втямив, що він для мене, поруч опинилися кілька міцних молодиків із металевим полиском зіниць — і люди ще подалися. Один з охоронців запитально глянув, і я збагнув, що мушу йти. З натовпу роздивлялись мене хто з цікавістю, хто удавано байдуже. Шкірою відчував: цей плащ викликав у них майже вороже ставлення до мене.

Ми наблизились до трибуни й розпорядник показав, де моє місце в лівому її крилі. Усі там були в подібних плащах. Ближні заусміхалися до мене й потиснули руку.

З висоти трибуни погляд охоплював котлован, який розлягався на кілометри. Місцями він був штучно розширений і поглиблений, де-не-де лежав серед природних пагорбів. На його дні, скільки око сягало, чорніли вирубані гаї, кілька зруйнованих сіл, зрідка пробігали віддалік якісь тварини й сідали на пустища птахи.

Наразі людське море здригнулося й завмерло, а тоді над ним розлігся одностайний вітальний гук і линув одностайно, доки з довжелезного автомобіля виходив чоловік у чорно-брунатній мантії (це його портрети колихалися над головами) і в потрійному оточенні драбантів ішов до трибуни.

Він здійняв руку — запала мертва тиша. І над натовпом загриміли його слова. Тоді-то зрозумів я, чому присвячувались урочистості. Усі прибули з приводу відкриття першого в їхній країні, єдиного в усьому світі штучного моря промислових стоків. Тепер звідусіль справлятимуть сюди їхні надлишки, яких не здатні більше приймати великі й малі річки. Ідея створення такого моря — видатна перемога вітчизняної наукової думки. У той час, коли світ витрачає величезні кошти на зведення очисних комплексів, їхній країні вирішення проблеми обійдеться сміховинно дешево. Заощаджені кошти придадуться для піднесення життєвого рівня народу.