Слава ЗСУ!

Він зробив паузу і над натовпом байдужих облич розляглись оплески. Я знову обвів поглядом ще недавно родючі поля з перелісками, тепер понівечені екскаваторами й трубовкладниками, мальовничу долину, де в охайних оселях, обрамлених садами, відвіку жили люди, текла поросла очеретом річечка, відведена тепер кудись бетонними трубами,— і здалося мені, що все це тільки сон, жахливий сон, із якого мушу будь-що виборсатися, бо ніде на світі нізащо людина не здатна дійти такого безглуздя.

Тим часом оратор,— закликавши своїх слухачів, щоб, натхненні цією новою перемогою, вони трудились, не покладаючи рук, задля розквіту батьківщини,— спустився з трибуни і, під звуки урочистої музики, попрямував, оточений найповажнішими урядовцями й охоронцями, до невеликого пульта, прикрашеного прапорцями. Музика стихла. Він обернувся до натовпу, розцвів у посмішці для фотографів, звів над головою правицю й поволі, підкреслюючи врочистість хвилини, опустив її до червоної кнопки. Його палець на мить завмер на ній — і натиснув.

На схилах довкола долини здійнялися хмари пилу й долинув гуркіт вибухів — то відпали заглушки труб і з них потужно вдарили брудні струмені. Над юрмою сплеснула хвиля переможних вигуків і заколихались портрети.

Вдивлявся в обличчя з натовпу, не вірячи ні на йоту, що всі вони здатні від щирого серця радіти цьому глумові над природою. Та їхні обличчя лишалися такими ж байдужими, як і раніше, і, несамохіть, спало на думку, що ці люди навіть самих себе мали за ніщо, призвичаєні нужденним і підневільним життям здаватися на чужу волю. І не до снаги їм плекати й берегти красу цього світу, вболівати за нього, як дбайливому господареві. Хтозна, чи спроможні вони, хоч у малій мірі, ще відчувати, що кожному з нас поставиться на карб навіть бездумно знищена комаха, зламана гілка. І що платимо за все тільки в один спосіб — власною душею, нетлінним її майбутнім. Бо ж усяке блюзнірство має свою межу, за якою обертається руйнівними наслідками для своїх речників.

Здалося мені, що всі вони наблизилися до цієї межі впритул. Тільки ніяк не міг збагнути, у чому полягав сенс моєї появи тут.

Разюча невідповідність крилася між голосним виявом завзяття присутніх і мертвим виразом їхніх очей, коли брудні потоки ринули на дно улоговини, утворюючи там озера. Обличчя обраних на трибуні вирізняла звична печать вищості й ледь помітної бридливості, накладеної обов'язком коритися ритуалові й виставлятися на поклоніння юрбі. Та в одному вони були подібними натовпу — бездонною, аж цинічною пусткою в очах.

У долині виник якийсь рух. То серед потоків, — що дедалі розростались, затоплюючи низини й виїмки, поглинаючи пагорбки, — металися дикі й свійські тварини, які забрели на пустище й тепер виявились оточеними звідусіль нечистотами. Деякі з них відважувались кинутись у твань, але задихалися в ядучих випарах і скоро їхні голови зникали з поверхні. Хмари птахів знялися над усією долиною і полинули геть, раз по раз гублячи тих, котрі встигли торкнутися несподіваної вільги.

Невдовзі різкий хімічний запах, — од якого на зубах з’явилась оскома, пересихало в горлі й слина ставала мов клей, — хвилями покотився над людським товпищем.

Бездонна, безвихідна туга охопила мене, неначе зостався сам-один з усіх живих, здатний почути, як здригається в конвульсіях земля під ногами, вбираючи смертоносні викиди. І не було рятунку, не було змоги спинити це вбивство.

Та, раптом, плащ упав сам собою із моїх плечей, відкриваючи незахищене тіло тисячам здивованих поглядів, і вже знайомий голос наказав мені: «Іди»!

Сотні постатей інстинктивно сахнулись обабіч мене, даючи дорогу від трибуни до пульта з червоною кнопкою. Несамохіть подався вперед, і побачив перед себе вичавлені з орбіт тваринним жахом очі людини в оточені охоронців. Торкнувся кнопки, відчуваючи в собі здатність висадити в повітря все довкола. Здавлений гук розлігся в юрбі.

Але нічого не сталося. Не моє... І вина не моя. Тільки й мого — відчуття, що хтось мусить спокутувати цю вину. Заради останніх, незайманих острівців цього світу.