Слава ЗСУ!

Сморідні хвилі торкнулися моїх ніг, поволі піднімаючись усе вище й вище, доки лишилися для мене самі розсипи зір над головою... *

Це справді могло роз’ятрити психіку будь-кого: зранку в інституті всі радили один одному негайно добувати протигази. Тільки ж де їх узяти?

Вулиці довкола нашого корпусу щедро поливали, як, зрештою, і всюди в місті. Біля дверей прохідної, на кожному поверсі при виході з ліфта лежали вологі ганчірки, щоб витирати підошви. І вже всі знали, що не слід відкривати кватирки.

Така загальна обізнаність мимоволі сприймалася за співмірну загрозі. Відтак ніхто не сумнівався, що лихо підстерігає кожного. Потроху цей острах дедалі міцнішав у головах, переростав у впевненість, що видимі обшири небезпеки вужчі за її дійсні розміри.

Відомо, як буває за подібних обставин: через безвихідь наростав, як тиск у розігрітому котлі, агресивний відчай. Ніхто не думав про роботу, потерпаючи, що далі нікуди зволікати і слід невідкладно зважуватися на якісь дії, доки не сталося непоправного.

Немов у відповідь на загальну тривогу, коридорами проповзла звістка: о дванадцятій інститутські збори. Усі зійшлися до зали засідань, сподіваючись, що, нарешті, скінчилась невизначеність і про нас подбають. Атож, очутилася віра в те, що людська солідарність має взяти гору над звичними принуками нашого існування, бо ж переступ супроти громади в лиху годину — як тріщина в греблі під буйну повінь.

Директор провів збори у своїй незмінній манері: із доброзичливим притиском наголосив, що аварія на хімкомбінаті призвела до окремих виявів панічних настроїв серед населення і втрати відповідальності. Навіть, у декого серед тих, кому довірено відповідати за інших. Наприклад, директор однієї зі шкіл, дізнавшись про аварію, підняла серед ночі учителів, щоб ті негайно попередили батьків і порадили їм евакуювати дітей з міста. У деяких організаціях адміністрація не виявила належної присутності духу і, піддавшись панічній хвилі, дозволила жінкам, котрі мають неповнолітніх дітей, взяти позачергові відпустки. Подібні випадки, зрозуміло, буде належно кваліфіковано відповідними органами. Тому приємно відзначити, що наш колектив проявив громадянську зрілість і витримку. Розпорядок роботи інституту й надалі залишатиметься усталеним, відпустки надаватимуться усім згідно затвердженого графіка. Виключення існуватиме для тих, кому, як нам пообіцяли з міськкому профспілки, нададуть путівки для оздоровлення дітей до семи років...

Він ще щось говорив, та всі вже збагнули, що ці збори скликано лише для того, аби застерегти: хто дорожить роботою, мусить виникнути з голови будь-які ілюзії, що нині дозволено розпоряджатися собою на власний розсуд. Луснула омана! Навіть тепер не знайшлося для нас людяних застережень і порад, а тільки пересторога поводитися слухняно.

Розходились після зборів із по-новому зміцнілим відчуженням один до одного. Куди й поділася відкритість, що несподівано зблизила всіх. Знову всяк замкнеться в собі, і, перше, ніж щось казати, звично виважить сім разів кожне слово.

Мовчки посідали ми у своїй кімнаті за столи. Світлана заходилася заварювати чай, Славко — руки в кишені — безтурботно міряв підлогу від свого столу до вікна, насвистуючи з почуттям «А нам всьо равно»... І раптом видав:

— На жаль, усе те відбувалося без нього...

— Ти про що? — запитала Світлана.

— Завтра їду на два тижні в Карпати.

— Навіщо? — поцікавилась Раїса Федорівна.

— Як завжди: беру половину відпустки — порозкошувати на слаломних трасах.

— Так не дістанете ж квитка...

— Уже тиждень, як у кишені. Прикро, звичайно, позбавляти вас моєї компанії у такі пікантні дні, але...

— Не побивайся, Славчику, ми тебе згадуватимемо,— утішила його Світлана. — Заздрю тобі: там сніг, чистота, замість тутешньої бридоти...