Слава ЗСУ!

Та йому все ж муляло, що полишає нас під таку годину,— розговорився. Але даремно переймався— хто б йому щось закинув?

О другій покликали Євгена і мене до директора. У нього зібралося ще шестеро хлопців, наш зав і незнайомий нам чоловік. Саме йому директор одразу й надав слово, відрекомендувавши як члена державної комісії з ліквідації наслідків аварії на хімкомбінаті.

— Усе, що зараз почуєте — не для розголосу,— почав спроквола гість. — У місті й так надміру чуток. Ситуація складна. Не вдаючись у подробиці, скажу: до нормалізації обстановки ще далеко. Найгірше полягає навіть не в зараженні місцевості, а в тому, що ми зіткнулися з теоретично не передбачуваним явищем: у центрі вибуху виникла сполука речовин, які виділяють аерозолі, подібні до нервово-паралітичних газів.

— І довго це триватиме? — подав хтось голос.

— Запропоновано кілька проектів, щоб зупинити процес. Якщо вам цікаво...

— Цікаво!

— Наприклад, затопити водою, або підірвати залишки споруд і засипати з гвинтольотів ґрунтом... І подібні до них... Спільне для них те, що в повітря неодмінно здіймуться залежі отруйного пилу.

— Який же вихід?

— Прийнято рішення захоронити розвали. Під ними буде споруджено бетонований котлован, куди їх опустять і закриють зверху. Завдання складне. І не так саме по собі, як через умови, в яких його потрібно виконати. Поблизу центру вибуху працювати людям неможливо. Потрапить аерозоль на шкіру — виникають тяжкі ураження нервової системи, аж до летальних.

Він спинився й обвів поглядом наші задубілі обличчя. В його очах була втома безсонних ночей.

— Ну, годі наганяти страху. Перейдемо до діла. Чого сподіваємось од вас? Нам потрібні керовані на віддалі механізми для роботи в особливо небезпечних місцях. Кілька таких апаратів. Ось тут,— він поляскав рукою по течці,— опис вимог до них. Запитання?

Ніхто не озвався. Тоді він показав кілька знімків, щоб ми уявили, де застосують розроблену техніку.

— Якщо виникне потреба виїхати на місце подій — у будь-який час.

На цьому зустріч завершилась. Ми полишили директорський кабінет, щоб невзабарі зібратись у відведеній для нашої групи кімнаті.

Було в мене таке відчуття, неначе маєш стати на відцентровий круг і наперед здогадуєшся про майбутні перевантаження. У нервах ніби сплеск: перехід на новий ритм, як ото літак-винищувач долає звуковий бар’єр. За мить старт — і перегони із самими собою.

Так закортіло мені, просто до знемоги, побути насамоті, випити чашечку кави в отій маленькій кав’ярні за кількадесят кроків од нашого інституту, де стиха лине музика і на стінах сув’язь повчальних написів арабською впереміж з акварелями на східні теми, подарованими кимсь із художників-завсідників.

Накинув куртку й подався туди. Протипилова целофанова завіса на дверях нагадувала, що й цей утішний закапелочок нині в облозі. О цій порі тут, зазвичай, малолюдно.

— Як завжди? — запитала господиня і занурила турку в гарячий пісок.

Стояв біля пристінного столика, погойдуючи чашечкою, щоб осіли дрібки зерен, відсьорбував маленькими ковтками напій і поглядав у вікно, забране серпанком. Неначе в іншому світі проходили мимо нього люди, не підозрюючи, що можна зробити крок, переступити цей поріг — і враз опинитися в іншому вимірі. Побіжно глянув на тих кількох, котрі заселяли його в цю мить поруч мене. Нікого примітного. Хіба-що дівчина з розкритою книжкою в руках. Присіла на підвіконня, пригублює свою каву й так мило вдає, що її нічого не обходить, окрім тієї книжки.

О! Навіть усміхнулася чомусь вичитаному. Ось вона піднесла до вуст філіжанку, схитнула томиком і я встиг помітити на палітурці: Ігор Шкловський. Ба! Рафінована викінченість епізоду! Епізод-магніт, епізод-передумова. Тільки й не вистачає на його продовження, щоб хтось, у стилі моменту, підійшов і приплюсувався до неї. Та пропозицій — нуль. Я — мимо, той худорлявий у кутку — ні те ні се, і більше нікого, крім двох жіночок, на вигляд учительок...