Слава ЗСУ!

Схитнулася на дверях завіса й образ... — ба, не образ, а знайомий обрис! — перекреслив мою тональність «ля мінор». То Лариса з нашого техконтролю впурхнула, та ні — матеріалізувалася серед нас. І зафіксувала мене одразу. Кивнула — «привіт» — замовила каву з тістечком і підійшла.

— Розслабляємося?

— Урвав хвилинку...

— А може годинку-другу? — лукаво поцікавилась. — Такі чоловіки пішли еліміновані: стоїть самотою, п’є каву — «на хвилинку» зайшов, а там, гляди, півдня на роботі не дочекаються, бо увійде зараз сюди його кралечка і гайнуть вони обоє... мовити б... Я часом не перешкоджаю?

— Лорочко, сонечко, не змушуй підтоптаного парубка виправдовуватися...

— Ой, мовчав би вже! Але, чуєш, ти мене приємно дивуєш: убий не повірила б, що хтось із наших тюхтіїв здатен зараз про каву думати— жижки у всіх тремтять. Ага, я тут! — озвалася вона і подалася по свою чашку.

Тимчасом я намірився йти й зачекав на неї, аби попрощатись.

— Стривай,— урвала вона,— ще одну, я пригощаю.

— Дякую...— відмовився, але, гармонія моменту, тут-таки передумав: справді, не завадить. — Умовила! — і замовив собі.

— Чула про нашу «експрес групу»?

— Тебе теж туди ввіпхнули? Виходить, тепер на вас наша надія? Тільки щось не дуже сподіваюся, щоб ви зарятували...

— Я так само, але хто в це повірить? У всякому разі, не техконтроль.

Вона пирхнула й пустила бісика.

— Справді, фатальний збіг обставин: ще не рипнувся, а вже під контролем! Не страшно?

— І не кажи... Як засядемо зараз, може, й до ночі..,— збив я на інше. — Хоч на каву встиг вихопитися.

— Бідненький !.. Коли до решти виснажишся — можу пригостити шматком печені, задля суспільної користі.

— Дякую, слинки течуть, на жаль...

— Справді,— зблиснуло томливо в її зіницях,— сьогодні в мене маленька учта. Приїздить подруга з Донецька. Компанію любить — смерть! Не знаю, як і погамую її. Хочеш — приходь.

Ох, кішечка з гостренькими пазурцями! І на думку тобі не спаде, що в гріх уводиш одруженого чоловіка?

Її очі міряють мене з тугим завзяттям.

— Дай ручку!

Я даю. Вона дістає з кишені клаптик папірця — записує телефон, адресу, номер тролейбуса і назву зупинки, на якій муситиму зійти.

— Тільки не здумай вистоювати чергу в магазині — у нас питва буде доволі.

Беру клаптика з відчуттям, що наперед обкрадаю дівоче сподівання. Сцена лоскоче нерви, та все ж вистачає в мене совісті применшити свою вину.

— Майже умовила... Тільки не обіцяю. Як складеться...

— Так?..— цідить вона з жорстокістю жінки, яку змусили підступом відкрити свої карти. І — вуаль на обличчя. — Дивись, посиділи б, погомоніли якусь годинку, бо всі ці страхи — тупим ножем по нервам...

Ставлю пусту чашечку.

— Гаразд. Насолоджуйся непоспіхом, а я — побіг.

— Салют!

Додому повертався з інституту близько півночі. Трамваї, тролейбуси порожні, на вулицях безлюдно, тільки зрідка промине поливальна машина, зволожуючи асфальт. Було по-зловісному врочисто в місті. Так мені, принаймні, здавалося. Бо після розумового перевантаження,— буцімто пістолета приставили до скроні й мусиш перевершити самого себе,— опанувала мною справжня ейфорія. Відкинувшись на сидінні, поволі піддавався втомі. Невдовзі стало мені морозно, і це навіяло спогад про той час, коли на п’ятому курсі писав дипломний проект: після цілоденної праці в бібліотеці било мене дрожем через перевтому. Відтоді не зазнавав подібного напруження в роботі.