Слава ЗСУ!

Трохи пришелепуватим виглядав у темному склі вікна: сидить і всміхається чоловік сам до себе. І сяйнула оманлива думка: якби зараз приклав до скла руку — розтопилося б од мого доторку.

Знав, що приїду додому, стану під холодний душ, заварю міцного чаю, щоб стачило наснаги дещицю попрацювати, і завтра (домовились розпочати о пів на восьму) покладу на стіл завершений проект ходової частини. Бо зненацька вся конструкція, немов знічев’я, проявилася в уяві.

Порадів сам за себе. Бентежне море доброти розлилося довкола, і дивувався йому, несподіваному. Хоч би якою дурною й виглядала моя мармиза у темному байдужому вікні...

Мій мозок, який був пригальмував на часинку, почав набирати тих обертів, котрі збити можна тільки роботою. І здавалося, що ледачий тролейбус навмисне ледве повзе. Швидше, швидше, най тобі!..

Зранку обговорили на летючці визрілі пропозиції. Деякі були спільно схвалені. Ніхто й словом не обмовився, що несповна доби виконали роботу, яку, за звичайних умов, кутуляли б тижнями. Та хтось таки не стримався, щоб не погороїжитись:

— Високий клас!

— Там видно буде,— остудив шеф.— Нумо всі за кульмани! Я — до директора. Не все вдасться виготовити власними силами. Слід визначитися, кого залучити.

Час летів. Мій, — ледь гарячковий, але напрочуд легкий і надійний до самовпевненості, — внутрішній ритм не спадав. Навіть після майже безсонної ночі. Хоч, так само, як і вчора, шкрябало в горлі й гули ноги до колін, та ще сльозилися очі. Спільна для всіх наснага ніби ставала запорукою тому, що, допоки ми, не збавляючи потуги, змагаємось супроти лиха, нічого гіршого там просто не може статися...

Зайшла Світлана і сказала, що мене кличе до телефону мама. Мов отверезила: авжеж, є інший вимір реальності — безпека дитини.

— Чого ж це ти не подзвониш? — покартала. — Скинув усе на наші плечі — та й пропав?

— Завдання термінове накинули. Горить! Ледь не всю ніч гарував.

— Ну, то я дзвоню, щоб розказати: квитки батько взяв. Дев’ять годин вистояв до каси. Дякувати ветеранському посвідченню, а так — не доступишся.

— Коли їхати?

— Завтра. Дзвоню тобі, щоб зібрав дитячі речі й завіз до нас.

— Тільки, мамо, увечері. Роботи — по горло. Подзвоню з дому, порадимося, що взяти. Домовились?

— Міцного чаю вип’єш? — запропонувала Світлана. — Щойно заварений.

Вона подала мені чашку. У її погляді зблиснуло щось навподіб визнання моєї значущості — такого рідкісного жіночого пошанівку стосовно колег по роботі й рідних чоловіків. Просто не знаєш, як і триматися, сьорбаючи чай, аби не применшити, ненароком, власного героїчного ореола, що несподівано заяснів над моєю головою.

— Анекдот хлопці розповіли,— озвався до неї: „Ти чому ще не виїхав?” — „Через десять днів їду.” — „Розумні люди десять років тому виїхали”.

— Частівки теж незгірші складають:

Там, де, поза містом,

Васильки синіють,

Ми в житті високому

З нею отруїлись...

— Народ сповнений оптимізму й не втрачає почуття здорового гумору!.. Дякую за чай! Якщо мені телефонуватимуть — питай, будь-ласка, що переказати.