Слава ЗСУ!

Скоро повернувся В.П. і повідомив, що колісну підвіску для нашого самохода виготовлятимуть на ремзаводі. Чекають креслень.

Минуло ще години зо дві копіткої праці. Нарешті, розробки всіх вузлів звели докупи. Зозуля подзвонив директорові, той за кілька хвилин з’явився. Переглянув аркуші, похвалив і підсумував: як на нього — прийнятно. Зателефонував головному інженеру експериментального цеху, щоб його люди, визначені для роботи над замовленням, піднялися до нас.

— Ну, що ж,— дозволив між тим В.П.,— доки вони прибудуть, можна перекурити...

— Даремно підбиваєте на таке своїх підлеглих,— поблажливо зауважив директор. — Лікарі нині рекомендують категорично відмовитись од куріння.

— Власне, я в алегоричному розумінні... — виправдався В.П.

— То раніше було: хто не палить і не п’є, той здоровеньким помре,— дочепив котрийсь із наших. — Після аварії будемо жити за новими параметрами.

— Якими ж, наприклад? — поцікавився директор.

— Народом засвідченими: погано, але не довго.

— Оригінально... А все ж, як гадаєте, над апаратом потрудилися на всі «сто»?

— Побачимо, як у металі виглядатиме,— ухильно відповів за всіх В.П.

У хлопців із цехової бригади наші креслення заперечень не викликали. Лиш попрохали зробити незначні зміни, які дозволили б використати стандартні деталі. Сподівалися, що до ночі зможуть виготовити всі вузли й скласти дослідний зразок. Умовилися, що наша група з'явиться в цеху, коли його зберуть. А поки-що, мали кілька годин вільного часу. Міг з’їздити додому, щоб зібрати дитячі речі й відвезти до батьків.

Доки спаковував усе необхідне для доньки, не забувши її улюблених зайчика й собачку,— зазнав навіть своєрідного піднесення: неначе моя заповзятливість одводила від неї небезпеку. Коли виходив із дому, обвів поглядом кімнату — чи не забув чогось? — і, нараз, увесь її обладунок здався мені напродив одстороненим від мене, сенсу мого життя. Урвись воно тепер — і сліду його не пізнаєш серед речей, де минуло, бо вони безликі, як і в тисячах інших подібних квартир... Смішно! Тільки й уділено людині від влади над світом — сяк-так відчувати біг часу...

Мабуть, то просто самотність глянула з усіх кутків на мене. Бо, уявив, як довгі тижні, чи й місяці, не почую рідного голосочка, кумедних запитань, не потішить маленька витівками, не завдасть клопотів, без яких так знуджуєшся між цих стін.

Доньку нітрохи не бентежила завтрашня розлука. Навпаки, раділа мандрівці поїздом.

— Не скучатимеш,— питаю,— за татком і мамою?

— Ні!— вистрибує в мене на колінах.— Я там буду з бабусею і братиками!

Це випадає нам перша довга розлука. І, хочеш не хочеш, зазнає її маленьке серце смутку, навіть не здогадуючись зараз про існування такого почуття. І ця майбутня її прикрість щемить мені в грудях.

Нашого візка змонтували близько восьмої вечора. Він витримав перші випробування в інститутському дворі, слухняно підкоряючись дистанційним командам.

— Сподіваюсь, не доведеться червоніти перед замовником,— підсумував директор. — Тепер наш обов’язок якнайшвидше доправити апарат на місце й випробувати в реальній обстановці. Кого залучите до групи супроводу?

— Гадаю, трьох чоловік достатньо,— відгукнувся В.П. — Отже, я і — хто ще, добровільно? — він обвів нас поглядом.

Усі мовчали.

— Вибирайте потрібних,— підказав Євген.

— Логічно! Ну, узяв би Анатолія,— він тицьнув у бік наладчика з цеху,— і вас, Ігоре,— вказав на мене.

Мені забракло духу сказати, що завтра випроводжаю дитину.