Слава ЗСУ!

Доки встановлювали візка на вантажівку, подзвонив батькам і попередив: може статися, що не проведу їх на вокзал — термінове відрядження. Донька вже спала, попросив поцілувати її за мене на прощання, якщо не побачимось.

Ми втрьох умостилися в інститутський «рафік», і, під побажання щасливої дороги, рушили слідом за ваговозом.

На вулицях давно світили ліхтарі. Пустилася дрібна мжичка. Мовчки спостерігали ми за дорогою, зустрічними автомобілями. Говорити не хотілось, бо кожне слово позбавляло внутрішньої зготованості до того невідомого, що чекало попереду.

На позаміській трасі нас призупинив міліцейський патруль. Дізнавшись, куди і з якою метою їдемо, пропустили без тяганини.

— Далі буде військовий КПП,— попередили нашого водія.

Світло фар врізалось у морок, пропадаючи в ньому. Жодної машини не траплялось назустріч і ні вогника не зблискувало в покинутих селах. Та ось заяскріла вдалині дрібна цяточка і, наблизившись, роздвоїлась в автомобільні фари. Щось майже фантастичне було в їхній появі на цій пустельній дорозі — неначе навстріч нам летів посланець потойбічного світу.

Багатотонний ваговоз ревнув повз нас, — осліпивши й лишивши після себе ще запаморочливішу темінь,— аж тіло здригнулося, як од пориву крижаного вітру.

Десь там, попереду, хижо затаїлася смерть, прибравши вартого своєї вигадливості втілення, готова невситимо поглинати все живе: доки не всититься, доки многість жертв не дійде межі, приступної для влади мертвого над живим. А може, тієї межі, за якою людський глузд здатний визнати свої переступи в пануванні над милостиво нам дарованим світом?

Так млоїлося мені в думках, доки ми, наближаючись до володінь жахливого привида, не вгледіли попереду низку жовтих і червоних вогнів. Знову КПП, тепер військовий. Виявилося, тут на нас уже чекали капітан і майор інженерно-будівельних військ.

— Майор Отрощенко, капітан Зигурія,— відрекомендувалися.

У їхньому супроводі ми зайшли до великого намету.

— Перевдягніться, — подали нам комплекти одностроїв і захисних комбінезонів. – Свої речі складіть у пакети.

Капітан запропонував дібрати кожному протигаз. Потім роздав нам по довгастому циліндрику й плескатій коробочці, схожій на брелок для ключів:

— Індикатор хімзабруднення,— тицьнув на коробочку, а це — лічильник рентген.

— Навіщо? — здивувався Анатолій.

— Треба,— усміхнувся капітан. — Поблизу розвалів трапляються смуги радіоактивного зараження.

— Радіоактивного? — не повірив Анатолій.

— Потім поясню. — І розпорядився: — Зараз, шановні, виходимо і сідаємо в бронетранспортер.

— Не в нашій машині поїдемо? — поцікавився Василь Павлович.

— Якщо набереться стільки пилу, що «дзвонитиме» на контролі — не випустять звідси. А вантажівку вам відшкодують новою.

— Головне правило поведінки в зоні,— наставляв майор,— дисциплінованість і акуратність. Людей розміщуємо в більш-менш безпечних місцях. Однак, вітер може в будь-яку хвилину внести корективи. Тому з приміщення слід виходити в захисному одязі й протигазі.

Доки вони нас напучали, біля КПП зупинилися два самоскиди, що поверталися від комбінату. Дозиметристи обмацали щупами взуття, одяг водіїв, обстежили ретельно їхні машини й одіслали обидві на майданчик дезактивації, а водіїв — у душ митися.

Цей епізод був переконливішим за попередження офіцерів.

Ми всілися, незграбні в захисних комбінезонах, до черева бронетранспортера, капітан дбайливо задраїв люк і скомандував рушати. Двигун рохнув, спалахнули вузькі промені світла за оглядовим склом і машина, здригнувшись, упевнено викотилася з узбіччя на асфальт.