Слава ЗСУ!

Попри обставини, наша поїздка оберталася, почасти, лоскітливою для нервів пригодою. Змістився звичний життєвий обшир — і чуття мінилися, ширилися, виробляючи модель засвоєння нових, незвичних обставин, загострюючи роботу душі й пам’яті. На поверхню свідомості в незбагненному зв’язку виплескувалися, вряди-годи, образи минулого, накладалися на теперішнє...

Розгорталася назустріч лискуча від вологи дорога, кісея мжички перед очима тікала безсоромного світла фар. І навіявся мені під цим броньованим склепінням журливий настрій, якби-от їхав провести в останню путь дорогу людину.

Одиноко й незатишно стало серед попутників, чиє плече поруч щойно додавало впевненості.

Куди квапимося, свідомі важливості своєї ролі? На подвиг, виконання обов’язку? Ми, котрі, також причетні, так чи інакше, до наруги над природою, над священним правом на життя, даним усьому сущому? Затули, закопай, спали цього гріха — незнищенний він, допоки, замість уважати себе героєм, не визнаєш: винен і каюсь. Щоб не перейшов той гріх у спадок дітям, розкущуючись на нові. Інакше, вбачаючи лише прикру випадковість у тому, що відгонить спільним злочином, поспішаємо, власне, на тризну по всіх нас.

Водій доповів, що попереду знак початку небезпечної смуги. Усі наділи протигази.

І тут я, заплішений у цю металеву потвору для вбивства людей, здався собі рабом темної, свавільної сили, стосовно якої завжди вдавав, буцімто її присутність мене не обходить, а вона, вдоволена такою толерантністю, чинила своє, мовби й не завважуючи мого існування. Аж ось тепер дійшов торг і до мене. Ні на мить не завагавшись, вона поставила на кін моє життя у своїй брудній грі, дворушно заклинаючи тими святинями, які у гріш ніколи не ставила.

Раптом, Василь Павлович, із доброго дива, поплескав мене по коліну. І цей несподіваний вияв приязні — що спонукало його? — розвіяв мій занепадницький настрій. Ба, навіть присоромив, неначе я готовий був оступитися діла, в якому цей чоловік поклався на мене. Хвиля вдячності прокотилася біля серця, та я не зумів нічим її виявити, окрім як дурнувато закивати у відповідь заліпленою гумою головою.

Дивно, але мене почало хилити в сон. Мабуть, із незвички перебувати в протигазі. Голова туманіла й падала на груди, коротко спалахували в уяві невиразні видіння. Усе ніяк не вдавалося розпізнати, чого вони стосуються, доки не збагнув, що то привиджується мені більш як десятилітньої давності вечір, коли ми з батьком, такої ж нічної пори, але була тоді осінь, під мінливою мжичкою повертались машиною його приятеля з полювання. Виходивши в супроводі знайомого лісника гущавиною і перелісками, навіть не побачивши — чого іншого було й сподівалися по ще чорній землі! — ні заячого вуха, ні лисячого хвоста, ми наговорились і поспівали за вечерею в лісниковій сторожці: господар сам себе перевершив, щоб гості, не вдовольнивши мисливської хіті, бодай не нарікали на його гостинність. Не пам’ятав нині, як звався той лісник і село, поблизу якого він жив. Тільки-от прилинуло терпке видіння тодішнього вечора, коли їхав я, розімлілий від утоми й щедрого хлібосольства, заколисуваний хурчанням двигуна, теплом у салоні, — дорослий син-студент свого батька, однак завжди ще за ним, як за стіною, — і зійшло аж тепер мені на думку, що був тоді доконечно, неправдоподібно щасливим.

Нарешті, бронетранспортер зупинився, всі вийшли назовні.

Стояла глупа ніч, ущерть розцвічена діамантами зір. На тлі неба темніли силуети осокорів уздовж вулиці, у світлі фар — тин із перелазом, біла хатина за деревами саду.

— Ось тут і заночуємо,— глухо пояснив крізь протигаз майор.

Ми почекали, доки поїхали бронетранспортер і вантажівка ,— наш агрегат мусили доправити до спеціального ангара,— і зайшли в хату.

Зняли в сінях протигази, захисні костюми, почепили на вбиті у стіну гачки.

— Не надто розкішно, всього дві кімнати,— запросив до світлиці майор,— зате місце тут — одне з найчистіших.

— До комбінату звідси далеко? — поцікавився Василь Павлович.

— Близько восьми кілометрів по прямій.