Слава ЗСУ!

Капітан приніс із кухні й розклав на столі консервні банки, загорнутий у станіолеву обгортку хліб, пляшки мінералки...

— Повечеряємо сухим пайком. Загалом, харчуємося повноцінно — у їдальні.

Майор налив з фляжки у склянки:

— За знайомство і щоб... краще спалось!

За столом почули від офіцерів, що день і ніч тут потерпають, щоб не пустився дощ і не змив у річку отрути. Тільки-но з’являються хмари — розстрілюють їх протигрозовими набоями. Десятки дезактиваційних команд обробляють найнебезпечніші ділянки. Та мало з того толку, бо ще не винайшли розчину, який повністю нейтралізував би випалі сполуки. Однак, насамперед слід захоронити зруйнований бункер. Людей туди не пошлеш —надзвичайна концентрація отруйних випарів і, на подив, зареєстровано значне радіоактивне випромінювання. Прибуло кілька наспіх обладнаних радіокерованих бульдозерів і вантажних автомобілів, рипнулись у завали — там і лишилися майже всі.

— Однак, роботи розгортаються? – не стримався В.П.

— Аякже! Завдяки, переважно, «партизанам»...

— Тобто?..

— Ну, мобілізованим через військкомати. Обшивають бульдозери й самоскиди листовим залізом — і вперед. За годину схопив дози по зав’язку, зате — прощавай зона: хто додому, а хто на реабілітацію в піонерські табори.

Василь Павлович, на мій плодив, цікавився такими мотиваціями інженерних заходів, далеких од його наукового профілю, що видимо набув авторитету в очах офіцерів.

Застілля й розмова розмили бар’єр між нами, малознайомими людьми. Їхня першість у зіткненні з небезпекою для нас, неофітів, багато важила. Вони ж трималися просто, не вбачають чогось особливого в такій відміні між нами.

У цій хаті, яку не з добра полишили господарі, хочеш не хочеш, почувалися ми непроханими гостями й підсвідомо намагалися не порушити заведеного в ній ладу. Навіть мила й рушника біля рукомийника не торкнувся ніхто — користувалися своїми. Коли стелилися до сну, побачив серед родинних знімків фото хлопця у військовій формі. Низом картки напис: «Солдатський привіт з Афганістану!»

— Цікаво, чи повернувся? — риторично поцікавився.

— Учора тут подія, між іншим, сталася: виявили трьох жінок — пробиралися на кладовище пом’янути когось,—чомусь згадав капітан. — Дві доби до села ночами йшли, щоб ніхто не побачив...

— І що ж? — поцікавився В.П.

— Зрозуміло, що! У госпіталь на обстеження відправили...

Ми повкладалися й прикрутили гасову лампу.

Лежав я у чужій домівці на ліжку під стіною, у вікно, з-за голови й трохи збоку, світив місяць і згадалось мені, як, давно-предавно, малим хлопчиком, отак само лежав у сільській хаті, за головою в мене мерехтіло зірками небо, сіяв місяць, наганяючи своїм холодним блиском ляку, що за вікном хтось причаївся й вижидає, доки я задрімаю, щоб залізти досередини. Щось порипувало зрідка, потріскувало в темній кімнаті. Якогось разу, не втримався — зістрибнув із ліжка й бігцем через сіни в кімнату до бабці й дідка, вмостився біля нього: «Полежу трішки з вами, бо миші там заснути не дають». А вони кепкували між собою: «Еге ж, миші, де б там узятися мишам,— боїться дитина сама поночі». Не бажаючи визнавати за собою такого ґанджу, я твердив, що ні, таки миші шкребуться, і бабуня милостиво погодилася, що, може, справді, вскочила яка до хати, сховалась у шафі та й шкребеться. Постав, діду, завтра мишоловку.

Позбавившись страхів, пригрівшись під боком у дідка, заснув, заколисаний притишеним голосом радіо, яке вони ніколи не вимикали, і вже крізь сон чув, як дідусь бере мене на руки й несе до мого ліжка, але вже не боявся, бо спав, бо страшно у великій темній кімнаті бувало лише доти, доки не заснеш.