Слава ЗСУ!

І ще пригадалося, як одного сонячного ранку, не поспішаючи вилазити з під угрітої ковдри, пірнув під неї з головою і там, у безкінечній імлі, чомусь подумалось мені про скрипку: як то гарно вміти грати на ній і самому складати музику, бо й мій прадід, розказував дідуньо, умів. Я завмер, дослухався себе, й небавом почув мелодію, од якої мені накотилися сльози на очі й стало невимовно самотньо, ніби зостався сам у цілому світі...

Лежав горілиць, розчулившись од мимовільного спогаду, і пронизливий жаль за тією давен-давниною, усім близьким і рідним для мене тоді, перехопив мені віддих. То було ніби в добрій казці, якої навіть уві сні не повернути — розтанули в безвісті дорогі постаті. Ох, як же інколи витончується людині світ: бринить напнутою павутинкою, готовою урватись од найлегшого подуву вітру, і жаско прагнеться, що хай би вже й увірвалась, бо лише цим ще здатне обдарувати тебе життя — уміститися в недоступний уяві обірваний згук...

Дивувався: чому вихопився саме цей образок із дитинства? Але тут-таки на коромислі пам’яті опинилась оповідь капітана про тих жінок. І здалися вони мені макабричним символом оскарження теперішнього нашого існування,— несусвітного для нас із діда-прадіда, — коли все добре й чесне приречене, здебільшого, якщо не на загибель, то на страждання й нерозуміння. І, мов за пекельним чиїмось задумом, таке животіння кожного поволі гне, привчає тлумити в собі чисті поривання, призвичаює чалапати дорогою в нікуди. Аж доки, переситившись неправедністю, вкотре судомно здригнемося від нової, ще нечуваної біди, віддаючи їй, як завжди, у пожертву найкращих і безвинних. І тоді з’являється хтось, як триєдиний образ цих жінок, щоб нагадати про покаяння задля спасіння світу...

Розбудив нас дзвінок будильника. І перші відчуття спросоння: шуміло у вухах, гули, мов од перевтоми, ноги й різало в очах. Запитав у Зигурії, коли вмивалися з рукомийника, чи й він почувався так само.

— Це — дрібниці. Головне, стежити, щоб у порядку був протигаз і не занадто лускотів лічильник радіації. Ну і, звичайно,— усміхнувся він,— не ранитися до крові, коли голишся: навіть дрібні подряпини тут, практично, не гояться.

Після сніданку, — консерви й чай на мінеральній воді, — нас пригостили великими жовтими таблетками.

— Що це?

— Десерт,— пожартував майор. — У місті таких не видавали?

— Навіщо?

— Кажуть, допомагає...

— Мабуть, як завжди, на всіх не вистачає,— зауважив Анатолій. — У нас народ в аптеках за якоюсь рідиною товпиться.

— То фікція. Ковтайте, не розжовуючи — рідкісна гидота на смак.

Знадвору долинув сигнал. Ми вдягли в сінях комбінезони, протигази й вийшли з хати.

Світало. На чистому небі ні хмаринки, безвітряно й росяно — гарний день буде. Клейкі листочки розпушувались у густогіллі, якась птаха пурхнула з дерева на дерево. Ми йшли серед цього погідного пробудження у своїх комбінезонах і протигазах як чужинці, неначе ця земля ніколи не була нашою колискою й батьківщиною, не годувала й не пестувала нас.

Крізь бійниці бронетранспортера роздивлялися на садиби обабіч дороги, сподіваючись побачити сліди безладу, неодмінні при ґвалтівній евакуації, бездоглядних тварин, що бродять вулицями... Але все довкола видавалося напрочуд буденним і сумирним: де-не-де майоріла, неначе щойно вивішена, білизна, непричинена хвіртка здавалася полишеною так ще з ночі, аби не виказати своїм рипом, до яких півнів прощалися двоє біля неї. Позірно село ще спало цієї ранньої пори, але неприродний спокій, що зависав над ним, —коли жодна постать не промайне у дворі, не закуриться дим над комином, не кинеться з-під коліс машини наполохана курка і навіть послідущий пес не пробіжить попід парканом,— цей спокій, оповитий, мовби саваном, білим квітуванням садів, справляв моторошне враження. Неначе то сама смерть, перебравшись весною, одним своїм згубним цілунком навік спинила тут біг життя.

Згадався мені Євген, його вболівання про господарство.