Слава ЗСУ!

— Комбінат,— кинув майор.

Попереду, ніби виростаючи зі стрічки дороги й затуманюючись навпроти сонця, височіли кілька труб.

Колона самоскидів збавила швидкість, ми обігнали її. Виявилося, що головна машина зупинилася перед перепускним постом. Наш бронетранспортер стишив хід, майор відкинув люк, показав перепустку й водій додав газу.

— Строго тут у вас,— озвався Василь Павлович.

— Авжеж, після того, як недбальство боком вилізло,— відказав майор.

— І все ж таки, як міг статися цей вибух?

— Звичайний службовий авантюризм, замішаний на бажанні відрапортувати про завчасно виконаний план. Блок, котрий вибухнув, перетримали у режимі навантаження, замість поставити на профілактичний ремонт...

Комбінатівські димарі наближалися, зростаючи в небо, і поволі наростало гнітюче враження, що від цих місць променить щось вороже і похмуре, облягаючи серце тяжкою безвихіддю. Цікаво знати: чи то лише через нинішню небезпеку так видається, а чи й зазвичай перебування тут впливає так само, навпротивагу місцям, що звеселяють душу і змушують радіти життю?

Назустріч нам з’явились, уступом одна за одною, три водополивні машини, накриваючи дрібноперим віялом полотно дороги й узбіччя. Коли ми наблизились, одна з них поступилася проїзною смугою, щедро сполоснувши нас потужним струменем.

— От і продезактувалися,— пожартував майор. — Цю трасу змивають кожні три-чотири години. Бо до міста веде.

Невдовзі звернули на асфальтівку вздовж околиці комбінатського селища.

— Нова, навпрожки од комбінату до траси,—зауважив майор. — Сім кілометрів за добу проклали.

Бронетранспортер скоро зупинився перед великим одноповерховим будинком із червоної цегли. З його вікон випинались назовні кондиціонери з додатковими пиловловлювачами. У дворі стояли чорні волги, бронетранспортери, гусеничні тягачі.

— Колишня школа, а тепер — штаб робіт,— пояснив Отрощенко.

До будинку ми потрапили через щойно зведену прибудову із двох тамбурів. У першому нас обдали потужними струменями повітря. У другому — зняли комбінезони, взуття й протигази, одягли бахили. Через перехід опинилися в приміщенні, де нас зустрів Іван Терентійович.

Поминувши кілька дверей, зайшли до великої кімнати. Тут, за столами й пультами зв’язку, працювали офіцери. Найбільший стіл у центрі був заставлений телефонами, рацією, кабінетним комп’ютером і ще якимись приладами. З-за нього назустріч нам підвівся круглолиций генерал-майор:

— Як добралися, товариші “наука”? Цілі й неушкоджені? От і добре! Часу на церемонії у нас нема — приступимо до діла. — І звернувся до підлеглого: — Майоре, ви з нами.

Коли розмістилися в іншій кімнаті, він розпорядився:

— Зараз побачите ділянки, де потрібні ваші роботи. Майор Ігнатів дасть необхідні пояснення. — І вийшов.

Перед нами на екрані виникли картини руїн. Спершу йшли панорамні відеозйомки, потім окремих місць, зрештою, знятий із гвинтокрила крізь пролом у даху, внутрішній вигляд корпусу, зокрема, бункерів. Подивилися запис удруге.

— У цеху, де стався вибух, роботи поки що не ведуться, —наголосив майор. — Ні людей там не використати, ні радіокеровані агрегати не можуть проникнути досередини через руїни.

Ми пригнічено слухали його пояснення, не спроможні збагнути, чим зможуть зарадити наші малопотужні візки. Та він пояснив.

—Тут плануємо застосувати ваших роботів для спостереження за станом бункерів і локального прибирання решток.

Він вимкнув демонстраційний апарат:

— Це все, що можу повідомити...

Глянув я на Отрощенка й Зигурію: їхні обличчя виказували граничну зосередженість. Вочевидь, за недомовленими словами майора не абищо крилося, і вони про це знали.