Слава ЗСУ!

Ніби потойбічним холодом війнуло кімнатою. Підсвідомим чуттям збагнули ми троє, не посвячені в подробиці подій, що дотеперішні наслідки вибуху — ще не найгірше з того, чого можна очікувати надалі.

— Зараз,— продовжив майор,— вас відвезуть до ангара, де ваш агрегат оснащують приладами. Простежте за цим. Після випробувань, слід негайно здійснити необхідні вдосконалення. У мене все! Поки-що — можна попити кави.

Він вийшов. Зигурія відкрив термоса і налив кави в одноразові стаканчики, розірвав герметичні станіолеві пакети з бутербродами.

— Підкріпляйтеся,— запросив,— обід нескоро.

До кімнати ввійшов генерал. Офіцери підвелися зі стільців.

— Сидіть, сидіть! Теж вип’ю з вами кави.

Зигурія налив йому.

— Після інформації майора, до мене є запитання? — Усі мовчали. — Добре. Отже, своє завдання ви зрозуміли. Наше замовлення на п’ять апаратів лишається в силі. Уточнений перелік вимог до них вам передадуть. Розумію, що винахідницька, конструкторська робота — не кісточки на рахівниці перекидати. Але, прошу пам’ятати, і передайте своїм колегам, що в нас тут рахунок ведеться навіть не на години, а на хвилини. — І звернувся до майора й капітана:

— Скільки часу працює боєць вашого батальйону біля стіни? По десять хвилин?

Вони кивнули на знак згоди.

— Ось так! — повернувся генерал до нас. — Ми змушені посилати людей туди, де, по-доброму, слід використовувати техніку. Але ми її не маємо! Отож, до роботи! Ще побачимось.

Ми вдягнули в тамбурі свої захисні костюми і вийшли на двір. Була за чверть восьма. Над головою низько пройшли кілька гвинтокрилів. Подвір’я, дорога, стіни й дах будинку волого виблискували, щойно змиті поливальними машинами. На інформаційній дошці на стіні школи з’явилися дані про хімічну й радіаційну обстановку в різних місцях зони на сьому годину ранку.

Після наради виникло відчуття, неначе невидимі велетенські лещата все дужче й дужче обхоплюють нас, позбавляючи права власного вибору. Ми остаточно перестали належати самим собі, як і тисячі людей, що працювали тут. Усіх нас вихопив з узвичаєного життя й затягував у себе несосвітенний вир, що матеріалізувався у нашому щоденні через вибух на комбінаті.

Ангар виявився довгою будівлею сферичної форми з гофрованого металу, обладнаний такою-сякою системою очистки повітря й перехідними шлюзами, навподіб зведених при штабі робіт. Багато хто працював тут у легкому респіраторі.

Біля нашого самоходу збився гурт цікавих. Старшому групи монтажників, які мали обладнати його приладами, прохідність робота видавалася недостатньою для пересування в підніжжі бункера. Радив підняти платформу над колесами на п’ятнадцять-двадцять сантиметрів. Та й замість колісного ходу доцільніше застосувати гусеничний, бо, навіть, восьмиколісна підвіска може пробуксовувати на оплавлених уламках.

Анатолій навзамін запропонував простіше вирішення: наварити на колеса металеві шпичасті ободи, щоб збільшити зчеплення з ґрунтом. Підняти платформу вище не складало труднощів — удома, в інституті, ми над цим подумали. Пояснили хлопцям, що й до чого, і вони скоро з цим упорались.

Під час зустрічі в інституті замовник і словом не обмовився про те, що на робота будуть встановлені додаткові пристрої. Тим-то й розробляли ми його виключно як радіокерований міні скрепер-навантажувач з «руками»-захватами.

Тепер довелося мізкувати, яким робом закріпити на ньому ці прилади. Наш В.П. поперед усіх— ще не бачив його таким заповзятим— самовіддано упрівав над тим, де їх чіпляти, бо від цього залежало, щоб обтяжений візок не втратив остійності. Тепловий захист блоку дистанційного керування місцеві специ забракували і замінним кожухом, здатним уберегти електроніку за значно вищих температур. Так само захистили й колісні приводи.

Усі зміни в конструкції ми фіксували в записниках, нотували принагідні зауваження й побажання монтажників і наладчиків.