Слава ЗСУ!

Візок був готовий до роботи, коли в ангарі з’явився Іван Терентійович і з ним ще два члени урядової комісії. Одного з них,— відомого фізика-академіка,— ми знали в обличчя. Вони оглянули робота і попросили продемонструвати його можливості.

Василь Павлович натиснув на пульті дистанційного керування кнопку «вперед» — апарат м’яко рушив. Ми з Анатолієм клали перед ним, що траплялося під руки — інструменти, коробки. Він упевнено відгрібав усе ножем-лопатою, піднімав маніпуляторами і відкладав набік. Потім наблизився до бетонного підвищення майже у половину його власної висоти, наїхав на нього передніми колесами, зіп’явся майже сторчма і подолав перешкоду.

— Непогано,— визнав Іван Терентійович.

— А щодо апаратури? — поцікавився академік.

— Можна пересвідчитись на стенді,— запропонував бригадир наладчиків.

Присутні збилися довкола робота. З нього висунувся телескопічний щуп, обернулися на кронштейнах передня й задня відеокамери. На екрані стенда з’явилося зображення, цифрові дані аналізаторів.

— Ну, що ж, враження хороше,—Іван Терентійович поглянув на інших членів комісії. — Будемо сподіватися, що в ділі він зарекомендує себе не згірше. Хто призначений оператором?

Озвалися двоє. Тим-то вони, не залучені до підготовки візка, повсякчас терлися при ньому, допитуючись про те чи інше в його конструкції.

Моя авторська жилка сіпнулася ревниво, ніби ті двоє заявили права на тільки нам належне. І, як при спалаху «бліца», спроба в один погляд на їхні обличчя визначити: чи справляться?

— Гаразд,— підсумував Іван Терентійович, і до нас:— Зустрінемось у диспетчерській.

Скоро нашого візка підготували для транспортування: дбайливо зачохлили прилади на ньому, закріпили на платформі. Вивели її через шлюз назовні, там причепили до тягача й ми вирушили до бази гвинтокрилів. У бронетранспортер сіли й оператори. Анатолій поцікавився, чи доводилось їм керувати дистанційною технікою? І почув у відповідь: «Наказ!». Один з них працював, як згодом розповів, на вугледобувному комбайні, другий — бригадиром екскаваторників на гірничому комбінаті на Донеччині.

Сонце заливало все пронизливим тугим світлом, під яким білі, із мазками ніжно-рожевого абрикосового цвіту, садки здавались порцеляновими, чорна рілля й зеленіючі вруна — як намальованими, і все це сприймалося чомусь відчужено. Трапилася криниця з журавлем, та, замість звичної втіхи для очей, од неї війнуло прихованою небезпекою: місяцями, а то й роками, ніхто не одважиться напитися з неї.

— Довго тривають ваші вахти? — поцікавився у майора Василь Павлович.

— По шість годин на добу, у дві зміни.

— А в чому суть роботи?

— Прокладаємо тунель до цеху. Потім готуватимемо бетонний мішок, куди захоронять бункери з їхньою начинкою.

— Навіщо ж тунель? — здивувався Анатолій.

— Інакше до цеху не підступитись. Окрім того, довколишню територію залито зв'язуючим розчином, його не можна чіпати.

— Захороните бункери, а далі?

— Для нас — усе. Іншим роботи надовго вистачить: села й землю дезактивувати, обвалувати береги річки, щоб дощами не змило туди отрути, обладнати пастки-відстійники на стоках ручаїв, що впадають у неї...

Мабуть, не було в ці дні людини, яка, потрапивши в зону, сама б не завела мови, або ж їй не розповіли, про пожежників, котрі першими кинулися на дах цеху, назустріч невидимій смерті. Спочатку мені важко було збагнути, чому все, що їх стосувалося,— кожне їхнє слово (ніби кимсь достеменно запам’ятоване), кожна подробиця десяти-п’ятнадцяти хвилин, доки були на даху (ніби хтось бачив те на власні очі) і коли, ледве притомні, задихаючись, блюючи й втрачаючи свідомість, спускались опісля на землю, де їх підхоплювали санітари і везли в місцеву лікарню, у якій нічим їм було запомогти, — чому все те настільки забирало увагу рятувальників зони? Чому їм здавалося неможливим пояснити новоприбулому все, що діялося побіля бункерів, не згадавши про загиблих пожежників?