Слава ЗСУ!

Чим далі потім відходив у минуле день нещастя, тим більше ці оповіді починали скидатися на легенду про події, які сталися за міфічних часів. Дивним здавалося це стосовно того, що й зарубцюватися ще не встигло. Та згодом я збагнув, що всі вони,— котрі важили тут своїм життям,— створюючи цей новітній апокриф, ставили тих пожежників у ряд великомучеників, імена яких і через десятки років мусять нагадувати про цю трагедію. І в такий спосіб, давнім людським звичаєм, знаходили й собі точку опори у випробуванні, для якого замало сили примусу, почуття обов’язку чи мужності— тільки пам’ять крові, озиваючись із минулого й майбутнього, здатна у таких випробуваннях примирити з жорстокою необхідністю.

Нам випало почути історію про загибель пожежників по дорозі до зльотних майданчиків. Камінь налягав душу од почутого. Скільки ще таких жертв покладеться в підніжжя нашої незуживної безгосподарності й прожектерства?! Хто на черзі заплатити собою, у чужій, недолугій грі?

Та, можливо, найважливішим у цьому катаклізмові, застосованому до нас провидінням, було те, що він виводив кожного зі своїх бранців на Голгофу його власних чеснот, прагнень і вибору. Хтось зостанеться на ній розіпнутим, в ім’я чогось лише йому відомого, інші верстатимуть далі свою путь. Хай би стала вона хоч на йоту праведнішою!

На базі гвинрокрилів нашого візка піддали ще одному випробовуванню, аби допевнитись, як спрацюють автоматичні замки буксирувальних тросів. Після кількох маневрів у повітрі його бережно приземлили неподалік нас. Замки відстрелилися безвідмовно.

Тепер для візка лежав повітряний шлях до бункерів. Підполковник-пілот кинув на прощання руку до шлему і піднявся в кабіну, вимощену листовим свинцем для захисту від радіоактивного випромінення.

Не минуло й півгодини, як на моніторах у диспетчерській поблизу бункерів виникла картинка, передана роботом. Оператори напружено вдивлялись у неї, намагаючись визначити серед завалів приступний для руху шлях.

Майже всі, хто був у приміщенні, скупчилися біля екрана, що повторював інформацію на моніторах операторів. Досить було побіжного погляду на рядки перших даних про температуру, рівень хімічної й радіаційної активності тощо, аби допевнитися: реакція тривала. Отже, ядучі аерозолі надалі виділялись, піднімаючись, завдяки струменям розігрітого повітря, високо над бункерами. З коротких реплік неважко було збагнути —найбільше присутніх цікавило, що діється в безпосередній близькості від бункерів, де скупчилась основна маса смертоносних викидів.

Перед візком лежала похила брила, перекриваючи камері огляд більшої частини цеху. Хтось із членів комісії запропонував подати візка по ній, аби побачити панораму. Оператор справився з цим першим завданням без труднощів, але кожен сантиметр долався вкрай обережно. Тут, поодаль освітленого через пролом у покрівлі місця, панували димові сутінки, а далі й непроглядна темрява. Прожектори візка вихоплювали груддя залізобетонних уламків, чорні кучугури чогось сипучого.

— Замало світла,— констатував черговий диспетчер.—Може, викликати гвинтольота з гірляндою прожекторів?

Його пропозицію підтримали. Доки в розломі з’явиться додаткове освітлення, робот міг перепочити.

Тим часом, Іван Терентійович підвів нас до лисуватого чоловіка, з усього видно, найстаршого за повноваженнями серед присутніх:

— Це — товариші з проектного інституту, конструктори робота.

Той кивнув і, здається, тут-таки втратив до нас будь-який інтерес. А ми, перш, ніж зайняти свої місця поруч операторів, попрощалися з нашими офіцерами — їм час було до своєї роботи. Я черкнув номери моїх домашнього і робочого телефонів, подав Зигурії.

— Будете в місті — не минайте!

— Запам’ятали, де хата? Теж заходьте, якщо нагода трапиться,— пожартував.

Екрани сліпо мерехтіли. Ліхтарі на візку вимкнули, зберігаючи енергію акумуляторів. Ми, знічев’я, спостерігали, як четверо радіотелефоністів приймали зведення звідусіль, де велись роботи, помічники головного диспетчера заносили їх на аркуші оперативок, зазначали зміни на великій настінній карті зони.