Слава ЗСУ!

Через скло оглядового вікна могли розглядати зруйнований бункерний цех за кількасот метрів звідси. Легке, ледь помітне марево коливалось над ним так мирно й грайливо, що важко було, навіть подумки, назвати його смертоносним.

Присутні в цьому ізольованому приміщенні могли здатися заклопотаними звичною роботою, напруженим і злагодженим ритмом якої можна було б залюбуватися, коли б забути про її драматичну суть. Проте, була в їхньому спілкуванні невластива узвичаєним взаєминам відмінність: спільна підлеглість небезпеці зняла міжфахові, посадові бар’єри. Генерала і лейтенанта, члена урядової комісії й рядового інженера тут оцінювали за однією міркою — здатністю знаходити точні рішення, продуктивно виконувати завдання. У приявності не обумовленої жодним статутом рівності легко було переконатися, коли серед них з’являвся сторонній і намагався спілкуватися зі звиклим чиношануванням: погляд їхній ставав злинялим, а відповіді байдуже ввічливими.

Та хочеш не хочеш, а чіплялося свідомості, що, як не захоплюйся завзяттям цих людей, але ж і вони, купно з усіма в цій країні, цілим ладом свого життя тотожні системі, яка спричинилися цій аварії. І тепер мають заплату...

Аж ось диспетчер повідомив, що гвинтоліт з освітлювальним блоком наближається до об’єкта, і всі, хто міг, підступили до глядних вікон. Невдовзі з-за стіни жовтого, спаленого ядучими викидами лісу, що перекривав півнеба, виник тупорилий силует. Під ним звисала гірлянда прожекторів. Він зробив коло над бункерами і завис над зловісним жерлом. «Є ціль!» — відрапортував пілот.

— Опускайте,— дозволив диспетчер.

Гроно прожекторів звільна спустилося донизу, досягло рівня покрівлі й зникло з очей.

— Чудова робота! Так і висіть, доки не дам відбій. Вмикайте струм.

Погляди присутніх прикипіли до великого екрана. Ось на ньому, замість сірої пелени, ожила картинка.

Оператор водив камерами вусебіч, укрупнюючи зображення тих чи інших ділянок руїн.

Поволі складалось більш-менш повне уявлення про вигляд бункерів та викидів довкола них. Електронний спектрограф видав перші підсумки хімічних процесів. Члени комісії намагалися скласти експрес-прогноз їхнього розвитку.

У кімнаті з’явився сержант із термосами. Хто хотів, підходив до столика, брав із герметичної упаковки пластикові стаканчики, наливав собі чаю, завареного на принагідно дібраній суміші трав.

Годинник показував близько дванадцятої. Час у зоні мав якісь незвичні властивості: не плинув, не зникав, не застигав, а рухався стрибками, висвічуючи, як дагероскоп, окремі епізоди. Так його і фіксували у вахтовому журналі, до якого я зазирнув краєм ока: 9.27 — гвинтокрил із роботом над бункером; 9.31 — команда на спуск робота; 9.39 — приземлення робота; 9.52 — увімкнення робота; 10.34 — рішення: застосувати додаткове освітлення...

Попри це, час тут був норовистим звіром, чий наступний стрибок важко було передбачити. Тим-то всіх цікавила, насамперед, не тривалість подій, а їх причинно-наслідковий зв’язок.

Керівники робіт, по короткій нараді, ухвалили дослідити детальніше два-три скупчення викидів неподалік робота, оглянути зблизька рештки ближнього бункера. Оператори заповзялися прокладати маршрут для самохода. Диспетчер, між тим, дав знати на базу, щоб висилали іншого гвинтольота для освітлення цеху. Пілот першого, набравши припустиму дозу опромінення, відлітав своє у зоні — два тижні відбуватиме реабілітацію на базі відпочинку.

Надалі візок поволі спустився до підніжжя похилої брили і навпомацки, завалюючись подеколи набік так, що, здавалося, перекинеться, дістався першої ділянки, обраної для дослідження. На екрані безупинно висвітлювалася дані про радіоактивне випромінювання, хімічні випари, температуру тощо.

Із реплік членів комісії випливало, що передана роботом інформація розвіювала чимало їхніх сумнівів. Та їм кортіло більше дізнатися, завдяки бурінню, про стан магми в підніжжі бункера. Бо гіпотеза про затвердіння й охолодження маси, внаслідок затухання хімічного процесу, не сприймалася ними одностайно.