Слава ЗСУ!

Температура при візку сягала майже граничної для нього. Однак, вирішили все ж наблизити його, наскільки можливо, до розтрощеного бункера.

Оператор дав команду — і візок посунув уперед. На моніторі цифри висвічували здоланий шлях: 10, 20, 30... сантиметрів. Та ось, на позначці 140 сантиметрів, робот клюнув носом, оператор дав команду «стоп» і спробував змінити кут огляду носової відеокамери, що вперлася своїм оком долі.

— Назад! — вигукнув раптом Зозуля.— Назад!

Оператор, мов струмом уражений, нервово смикнув ручку. Але цифри відліку пройденого візком шляху не змінилися. Натомість, передня відеокамера нахилилася ще нижче. Оператор, про всяк випадок, знову дав «стоп».

— Він тоне,— почувся глухий голос Зозулі.— Під ним розплавлений ґрунт.

Тепер це збагнули всі присутні.

Зусилля оператора зрушити візок виявилися марними. Агонія тривала недовго — зникло зображення з екранів, дані всіх датчиків. Наш робот перестав існувати.

Як за командою, всі обернулись до голови комісії.

— Ну, що ж,— підсумував стримано він,— ця несподівана прикрість — теж красномовна відповідь на наші сумніви. — І пішов до робочого столу, запросивши за собою членів штабу.

Невтаємниченому важко було збагнути, на що натякали його слова, але всі відчули, як над нами майнула зловісна тінь.

Приголомшені невдачею з роботом, присутні в диспетчерській ще завзятіше зосередилися на роботі, немов прагнучи старанністю надолужити втрачене. Тільки ми втрьох сиділи попід стіною і почувалися тепер зайвими. Зрештою, Зозуля, кинувши на нас оком, зважився на щось і підвівся. Але Іван Терентійович помахом руки попросив його зачекати на місці.

За кілька хвилин сам підійшов до нас:

— Отже, чекаємо від вас наступних апаратів. У найкоротший термін!

Зозуля розгублено здвигнув плечима.

— Та ні,— пожартував на його вагання,— не маємо наміру знищувати їх один по одному там,— він кивнув головою в бік бункерів.— Слід визнати, що перший ваш зразок попрацював добре.

Зозуля глянув на годинник. Була за чверть третя.

— Звідси можна зателефонувати до міста?

— Звичайно...

— Хочу попередити, щоб зібрали бригаду...

— Авжеж, прошу,— Іван Терентійович повів його до столика, на якому згрудилися телефонні апарати.

Потім запропонував нам:

— Надалі така для вас програма: зараз пообідаєте — і в дорогу. Часу, самі розумієте, в обріз!

— Не бачу сенсу його марнувати, ми не голодні,— заперечив В.П. — Можна вирушати хоч зараз.

— Добре! Якщо виникнуть якісь проблеми — негайно зв’язуйтеся зі мною.

— Ясно,— кивнув Зозуля.

— Що ще? — замислився.— Ніби нічого не забув? Ну, гаразд— хай щастить!

Він підкликав помахом руки офіцера, попросив зладнати нам у дорогу «сидора». Незабаром його принесли: бутерброди у великому завулканізованому пакеті й чай у термосі.

Доки їхали до перепускного пункту, де мали пересісти у свого «рафіка», — ніби на нас хтось ману наслав: повсякчас хилило в сон, тіло наливалося втомою, ставало непідвладним волі, як після неабиякого фізичного навантаження. Спершу здавалося, що просто умліваємо в захисних костюмах і протигазах. Одначе, не попустило й надалі, коли від КПП помчали з вітерцем до міста. Терпли ноги і крутило в суглобах. Зринали в мозку якісь думки, але тут-таки і вмирали, не розвинувшись, у драговині напівзабуття. Та все ж одна вперто чіплялася свідомості: сьогодні проводжатиму дитину...