Слава ЗСУ!

Мов стуманілі вийшли ми з машини біля нашого інституту. Мусили трохи постояти на ґанку, відсвіжитися на повітрі. Погляд ковзав по довколишніх будинках, поодиноких людських постатях на хідниках. Звичне життя міста з його клопотами й проблемами видалося безжурно нерозважливим, порівняно з тим, чого ми торкнулись і чим жили упродовж доби. Годилося нам сказати щось між себе, в посвяту нашій, виниклій у зоні спілці, доки не розпорошилась вона — ось переступимо поріг — у потисках рук, розпитуваннях, звітах і клопотах...

— Збагнули, сподіваюсь, що скоїлося з нашим роботом? — озвався Зозуля.

— Потонув... — прокоментував Анатолій.

— І, про що це свідчить?

— У розпечених викидах потонув...

— Так? — іронічно примружився В.П.

— Ви маєте на увазі ?.. — сяйнув мені здогад.

— Поза сумнівами! Бачили ж реакцію комісії? Ґрунт розм’якшився.

— Ну, то й що з того? — не збагнув Анатолій.

— Якщо розпечений бункер просяде, тобто, потоне й торкнеться ґрунтових вод, — може статися новий вибух. Здогадуєтеся, чим він загрожуватиме? Уцілілі бункери заповнені робочою сумішшю!

Од його віщування мороз пройшов поза плечима. «Скоріше б той вечір»,— тоскно майнуло в думці. Хоч дитина опиниться якнайдалі звідси.

Мовби хтось перевернув призму перед моїми очима, і недавня перевага наша над усіма, хто не уявляв, за яку межу сприймання світу можна сягнути (чи, принаймні, наблизитися до неї впритул) у зоні, перемінилася на відчуття провини перед ними: знаючи правду про небезпеку, змушені будемо приховувати її (нас попередили про нерозголошення інформації). Неначе вступали, невідь заради чого, у злочинну змову проти всіх непосвячених.

— Мотайте собі на вус, хлопці, але, пам’ятайте, нікому анічичирк,— застеріг, мовби на ту рефлексію, В.П. — Зрештою, це лише здогад. А за поширення панічних чуток по голівці не погладять.

У ліфті попередив Зозулю, що мушу провести увечері дитину на вокзал. Він згідливо кивнув.

— Подамся до директора, доповім. – І до мене: — скличте всю групу. А ви, Анатолію, попросіть головного інженера негайно зайти до мене.

У нас усі, крім Славка, були на місці.

— Ігорьок! — сплеснула долонями Світлана. — Уже повернулися? Ти просто звідти? Чай поставити!

Вираз її обличчя нагадав щось напрочуд знайоме, і, доки вона поралася біля чайника, не випускаючи мене з виду, намагався збагнути, з чого б то ця теплота в очах, чуйна запопадливість?

— На хвилинку зазирнув,— попередив їх. — В.П. збирає всю команду на розбір польотів.

— Ти б розказав, як там?

— Як? — перепитав я, і подумав, що зараз від кількох моїх слів залежатиме, чи запродам я їх, своїх колег багаторічних, напівправдою, чи сам наражатимуся на небезпеку, виклавши все по-щирому.

— Пропав наш візок, на жаль. Потонув неподалік бункера...

— Який жах! Уся ваша робота намарно! — вигукнула Раїса Федорівна.

— Що значить: потонув? — перепитав Євген.

— У розтопленому ґрунті,— сказав я з притиском, дивлячись йому в очі. В них майнула розгубленість і небажання вірити в існування якоїсь додаткової небезпеки, про яку натякалось.

— Тільки,— усміхнувся їм,— це між нами. Бо підведете мене під монастир.