Слава ЗСУ!

— Ох, ці державні таємниці,— вжахнулася жартома Світлана. — Я вже все забула.

Вона поставила переді мною чай, тарілочку з печивом. І тут я відчув, що зголоднів. Сягнув до кишень, вийняв станіолеві упаковки.

— Гостинчик од зайчика, в зоні побігайчика.

Вони зацікавлено розглядали їх, не одразу відважившись торкнутись.

Тимчасом я телефонував кожному з нашої групи.

— Пий чай, охолоне,— нагадала Світлана. Якісь особливі, виключно для мене, інтонації бриніли в її голосі й віддано сяяли очі, немов бачила перед собою людину, котра здійснила щось небуденне й тим вирізнилася серед інших.

І тут я згадав, що так само променились її очі, коли повернувся після армії до інституту Олег-«афганець», лаборант. Він устиг попрацювати в інституті менше року, доки забрали до війська, і нічим не запам’ятався. Об’явився після півторарічної відсутності — комісували через поранення, мав бойові медаль і орден. Жінки попервах міряли його такими ж поглядами, як мене Світлана, чоловіки удавали байдужість, підкреслюючи тим, що йдеться про звичайні для їхньої статі речі. Та якось на зборах, коли заступник директора, несимпатичний тип, у черговий раз заповзявся із демагогічними викрутасами «топтатися» по комусь із молодих, а весь зал мовчки ковтав усе те,— раптом виразно розляглося серед тиші:

— Лайно!..

Ніби струмом ударило всіх, і десятки голів повернулись у бік Олега. Заступник директора застиг, шокований, та — вишкіл! — удаючи, що нічого не сталося, зіжмакав свій, із таврувальним пафосом розпочатий, виступ.

З того дня в хлопця мовби з’явилася ще одна відзнака, якої у нашому інституті ніхто не мав. Правда, мудрі голови передрікали, що дорого йому обійдеться зухвальство. Але вже он скільки часу минуло після тих зборів, а заступник усе не зважувався «віддячити» за ляпаса. Може тому, що невдовзі Олега обрали секретарем інститутської комсомольської організації. Та, як на мене, просто за ним лишилася перемога, яка оскарженню не підлягала.

— Що нового у нас чувати? — поцікавився.

— Усе, як завжди,— відказав Євген.

— Десять путівок на море надають для матерів, чиї діти в молодших класах. Чутки ходять, що от-от дитсадки й школи евакуюватимуть, — докинула Світлана.

— Хоч коротенько розкажи, що там бачив,— попросив Євген.

— Коротенько? Важко розібратись у всьому з нальоту... Працюють день і ніч. Хочуть захоронити руїни — ведуть під них підкоп. Дезактивують місцевість...

— Ну, а як же з водою, продуктами? Що можна вживати, що ні? — хвилювалась Раїса Федорівна. — Отрута ще летить до нас?

— У такі тонкощі нас не посвячували. Для тих, котрі в зоні, наші страхи – забавка. Порівняно з тамтешніми умовами...

— Нам досить і своїх, якщо правда, що ця гидота впливатиме роками,— перебила несподівано гостро Світлана.

— Ігоре, добре, що згадала,— похопилася Раїса Федорівна,— вам треба розписатись. Ось тут,— вона подала папірця. — У тому, що зобов’язуєтеся добровільно передати свій денний заробіток у фонд ліквідації аварії.

— Авжеж, цілком «добровільно», — наголосила іронічно Світлана. — Це ми на загальних зборах підтримали вказівку «зверху». Лицеміри! Роблять вигляд, мовби нічого нікому не загрожує! Тільки продуктів місцевих не вживають і воду п’ють лише привізну або мінеральну. Моїй подрузі хвалилася дружина одного з таких.

— Людей скрізь повиселяли? — поцікавився Євген.

— Скрізь...

— А худоба, живність всяка?

Не хотів псувати йому настрій, та й звідки знати, як повелися з тваринами саме у його селі. Сказав, що не випало дізнатися.