Слава ЗСУ!

Відчинилися двері й до кімнати зазирнув Зозуля.

— Добридень усім! Ходімо,— покликав мене і Євгена.

Летючка тривала недовго. В.П. розповів про наслідки випробування робота, наголосив, що в найкоротший термін від нас чекають удосконаленої конструкції в кількох модифікаціях. Тому групу слід розбити на три ланки, кожна з яких розроблятиме свій проект.

Доки він визначав, кому з ким і над чим працювати, можна було помітити, як висвітлювалися обличчя людей, заглиблених у невідступні тривоги.

Справді-бо, робота для нас була зараз навподіб наркотику — змушувала забувати про безрадісну дійсність. Така вже богоспасенна природа людини, що, ледве смичок необхідності торкнеться професійної жилки, — навіть загроза особистій безпеці не здолає поривання розуму знайти потрібне рішення... З’являється небуденна логіка, оголюються рушії буття і на їхньому гребені стаєш здатним запобігти, здавалося б, невідворотному. І хто пояснить: чи то могутній вал необхідності користується тобою, а чи ти підкорюєш його.

Та, коли всі розходилися по своїх місцях, причудилося мені, що саме в цю мить молох зони вдоволено зригнув: відтепер наші розум, чуття й нерви остаточно стали належати йому.

На обумовлену годину подався до батьків. Доки їхав у метро, психіка пульсувала на прискорених обертах через роздвоєну необхідність — рятувати дитину й бути на роботі. Хоч, зрештою, небагато вимагалося тепер від мене у вдосконаленні візка, одначе... І мимоволі позаздрив спокійним на позір пасажирам, котрі куняли через одного. Водночас, виникало враження, що вони, — виснажені тривогою, із печаттю недовіри на обличчях до всього, крім голосу самозбереження, — покірно пливли, сковані ланцюгами приреченості, назустріч нещастям і бідам, котрих завжди помислово сподіваються, як неминучих для себе.

Мій час, моя доля мчали повз них, безборонних, готових як Божу кару прийняти й стерпіти, в ім’я своєї фаталістичної схильності до страждань, будь-яку спробу заперечити їхнє право вільнонароджених. І водночас картався, що ось так, осторонено, уявляю собі про них: чим сам був кращим? Атож, підшпинював своє сумління, легше почуватися над усіма, аніж прийняти, що й ти один із товпища тих, призначених стати сирівцем для біди, котрі стерплять всяку напасть, не здобувшись голосу оскаржити її призвідців. Навіть на краю власної могили.

Власне, знав, чому, затиснений серед людських тіл, багато чого сприймаю тепер противажно їм. Бо я отримав шанс. Його запорукою стало те, що шереги поплічників, — і чужокровних, і своїх, чиї домагання, аби ніхто не мав ні голосу власного, ні думки, обертаються таким узятком, як оця аварія на комбінаті, — дійшли, вочевидь, фатального для них рубежу. Якщо вже й мені, — кому давніше перебили можливість займатися наукою, захистити дисертацію, бо, звинувачений у співчуванні вільнодумству, не згодився стати нашіптувачем, — дозволяють латати дірки у скроєному ними каптані, через які не тільки тіло світить, а вже й душа годна витруситися.

Угомонися! — картав себе. Не пожиткуйся злорікуватістю. Будь мимо цього. Хоч і в такий гнітючий спосіб, а все ж, може, зміниться все у нас на краще. Через страждання — до зірок! Нам до них, здається, впродовж минулих десятиліть, стало найближче за всі народи.

Хай тільки хвиля, що так довго наростала і тепер підхопила тебе й несе повз тих, котрі ще завчено тримаються старого русла,— хай тільки ніколи вона не спаде! І, гляди, надолужиш хоч дещицю з того, чим тебе обділено. Не може того бути, щоб ця аварія, — про яку дізнався цілий світ, — разом із безліччю їх, видимих і невидимих, що дедалі більше потрясають позірно могутнього колóса, не примусила прозріти, нарешті, навіть сліпих...

Та чи ж випробовування, котрі блискавкою вдаряють у людську масу, не вражають насамперед того, хто вибивається, бодай подумки, з уторованої колії?

Батьки, при зібраних валізах, нетерпляче чекали мене, бо скоро мало приїхати замовлене таксі. Донька, розтривожена зборами і в передчутті розлуки, зустріла мене, ніби місяць не бачила: горнулася на руках, розпитувала, чи скоро мама приїде. Лиховісні ці дні, через розмови й хвилювання дорослих, похапливе готування в дорогу, позначилися на ній. Стала надміру непосидючою, гомінкою, от-от, здавалося, готовою з-за дрібниці в сльози. Вигойдував її на руках, садовив «на коника», і, — між розмовою з батьком про зону, найближчі плани, — заздрив уголос її мандрівці поїздом, коли у вікно чого тільки не побачиш. Обіцяв скоро приїхати до неї разом із мамою. У селі їй буде так цікаво, що на все й дня не стане: і в річці покупатися, і кроликів, курчат ще й козу і собаку допомогти доглянути. Жаль тільки, що на листи нам їй часу, мабуть, не лишиться. Вона раділа моїм словам і обіцяла писати листи і загадувала, щоб, коли їхатиму, обов’язково взяв фотоапарата — зняти все, про що їй розказую.