Слава ЗСУ!

Батько виглянув у вікно.

— Пора, машина прибула.

Ми сіли, помовчали. Я взявся за валізи, мати огляділа кімнату.

— Хай Бог дає щасливу дорогу!

Таксист, коли почув куди їхати, засумнівався:

— Навряд, чи встигнемо... До вокзалу стовпище машин, ще й дорогу частково закрито — асфальт новий кладуть. Вам надійніше дістатись метро.

Дослухались його поради. Підвіз нас до найближчої станції. Потяги в бік вокзалу були напхом-напхані — ледве стачало сил у вагоні опиратися тісняві, щоб не придушили дитину. Та найгірше чекало на нас, коли вийшли з нього. Два ескалатори не встигали транспортувати вгору людей, які вщерть заповнили підземну залу. Аж раптом, одну стрічку чомусь зупинили. Людський потік біля східців сповільнився, задні насідали на передніх. А тут ще прибув наступний потяг і нові товпища мусили якось вміститися на запрудженій понікуди площі. Під склепінням лунали одчайдушні зойки здавлених людей. Доки міг поворухнутись, кинув долі валізи, підхопив з-перед себе дитину й виважив на плечі. Притримуючи її однією рукою, присів, ухопив одну валізу, другу мусив полишити батькові.

— Візьми!— гукнув йому через плече.

Не зміг навіть допевнитися, чи вдалося це йому, обтяженому ношею. Матір бачив за кілька чоловік попереду нас.

При ескалаторі стиск тіл був таким, що тільки й билося в думці: утримати дитину та щоб не поламало валізою ноги. Донька от-от могла понікуди злякатися цього божевілля. Задираючи до неї голову, жартував про тісняву. А вона лепетала:

— Тобі не боляче?

Нарешті, юрба виштовхнула нас на ескалатор. Стало вільніше. Та нагорі чекало нове випробовування. Перед вихідними дверима вчинилося стовпотворіння не менше, аніж унизу. Доводилося з усіх сил опиратися течії, щоб не скалічитись об металеві одвірки.

Вирвавшись, зрештою, назовні, кожен умить забував про те, що лишилося позаду. Людська лава несла його далі, до будівлі вокзалу. Рухаючись напрочуд злагоджено й майже безгомінно, натовп укочувався через розчахнуті двері до широкої зали, розсікався на ручаї і з моторошною цілеспрямованістю витікав на платформи. Тут, діставшись безпечного рубежу, всі трохи оговтувались, обличчя відтаювали і вуста розмикалися для прощальних напучувань, обіцянок і застережень. Відчув і по собі, як попустило на серці, коли батьки з дитиною влаштувались у купе.

— Я спатиму зверху,— одразу ж радісно заявила мала, байдужа до того, що через кілька хвилин розлучимося.

Обнялися востаннє, вийшов із вагона і пробував щось говорити доньці крізь скло. А вона, нагадавши, показувала на мигах, щоб не забув про фотоапарат. Далі спало їй нове на думку і почала виводити пальцем на склі: «пришли». Я згідно кивав головою й посміхався щонайширше, а на душі було тоскно, бо знав: щойно зникне з очей поїзд, навалиться на мене той настрій, коли небозвід заволочується сірою повстю.

Аж ось потяг здвигнувся й рушив — останні усмішки, прощальні помахи рук. Крізь людський потік, що не рідшав, пробився до метро,— там стало трохи вільніше, бо вже діяли всі ескалатори,— і сів у напівпорожній од вокзалу поїзд.

Після нервового перетрясу ятрило думку: чом так мало вділено людині з найдорожчого — щоб думка й совість були у злагоді з учинками й словами, щоб родинне життя, святий прихисток для душі, корилося моральному звичаю? Але ж ні, безплідний демон буденщини воліє бачити кожного, якщо хоче мати шматок хліба, скроєним за його зразком. Принаймні, щоб удавав такого, курив йому фіміам і запевняв, що світ любить тверду руку, а не подвижників і пророків. У тій каламуті всякий, позбавлений благословення істини, як риба у воді: бадьорі вони духом і насолоджуються в міру своїх запитів. І всі зусилля кладуть заради одного — тримати в руках інших, ошуканих і впокорених за їхніми приписами. І летить, летить під укіс усе те, без чого і саме життя людське здається немислимим. А для незіпсутих серцем і душею вирішальним стає просто вижити, тамуючи в собі гідність і честь. І вірити, що настане колись кінець сатанинству, бо його власні легіони риють йому могилу. Та, часом, заходиться серце з одчаю у нестерпній задусі...