Слава ЗСУ!

Поруч мене двоє чоловіків переповідали найновіші чутки: «Японці беруться знешкодити бункери, зібрати викиди й дезактивувати заражену місцевість. Тільки з однією умовою: виселити людей на три місяці з площі в сто кілометрів у діаметрі». — «Де там! Наші на це не підуть. Куди людей подіти? І взагалі — скандал! Краще без розголосу, своїми силами, на трудовому ентузіазмі...» — «А тоді відрапортуємо про перемогу, і — орденочки, медальки!» — «Специ кажуть, що найгірше настане через два-три роки, коли отруту почнуть вбирати з ґрунту фрукти й овочі. Вдарить тоді по генетичному коду». — «Стривай, ось підуть дощі — не треба буде й тих років ждати...».

— Справився? — зустрів мене запитанням Зозуля.

— Провів...

— Як там на вокзалі? — поцікавився хтось, і всі на мить облишили роботу.

— Содом і Гоморра! Ніколи в житті не бачив подібного стовпотворіння.

У декого на обличчі промайнула тінь заздрості, неначе мені неабияк поталанило. Авжеж, більшість із присутніх мали родини, і от я опинився у вигіднішому становищі, убезпечивши свою дитину. По собі знав, який тягар гнітив їх.

По-доброму, мусив би зателефонувати дружині, розказати, як провів дитину. Але відклав на завтра, бо, вочевидь, уже спала.

Сидів над ватманом — вираховував, перевіряв, креслив. Поза тим, щось непокоїло мене. Намагався не збитися на рефлексії, та у підсвідомості виснувалося своє, і, ніби з лотерейного барабана, спало мені на думку: чом би Тетяні просто з Одеси не поїхати до дитини?! Настільки вдалою здалася ця ідея, що вирішив, хоч і було вже близько дванадцятої, подзвонити їй. Хай зранку одішле на роботу заяву, щоб надали відпустку. Зараз уже поступаються, здебільшого, тим жінкам, у кого маленькі діти.

Перейшов до сусідньої кімнати, аби не заважати іншим і мати змогу говорити без огляду на сторонніх. На тому кінці скоро підхопили трубку. Дружина озвалася пошепки — сусідка по номеру спочивала — і виговорила: де це знову ночами вештаюся? А вона собі місця не знаходить, думки всілякі в голову лізуть... Як дитину провів?

Виклав їй усе по-порядку, і дійшов до головного, заради чого дзвонив. Та вона взяла мене на глум: хто так робить? На роботі не подарують такої непоштивості. Мусить приїхати, відзвітувати про відрядження, а тоді вже, скажімо, через кілька днів, подати заяву... Та й, ще вилами по воді писано...

Тоді зайшов з іншого боку: кожен, хто має змогу, подається звідси, а вона, навпаки, хоче приїхати, щоб дихати отрутою.

— Мабуть, просто ні крапельки не скучив за мною, у цьому причина. Тобі що я є, що немає — однаковісінько! Аби ніхто не тривожив твій «спокій». — Вона схлипнула.

Доводив, що йдеться про більше, важливіше за настроєві дрібниці: слід подбати про здоров’я. Окрім усього іншого, звідси й виїхати важче, ніж з Одеси: квитки розпродані в усі напрямки на п’ятнадцять днів уперед.

Зрештою, вона знехотя погодилась і пообіцяла завтра одіслати заяву.

Найважливіше обміркували, але не хотілось прісно попрощатися на порозі безкінечної як тунель ночі. Там, на іншому кінці, дружина біля слухавки теж, відчував, сподівалася слів про щось рідніше для нас, аніж нависле страхіття.

І спливло мені на пам’ять.

— Пригадуєш стежку кручею над морем від грота Шаляпіна до Царського пляжу? Як ми по-геройську подолали її у шльопанцях!

— Ще б пак! А чому ти згадав?

— Не знаю. Повернутись назад було страшніше, ніж іти вперед, а там — ще гірше. Я тоді подряпав скло японського годинника, який ти мені саме подарувала.

— Якраз було за чим жалкувати, і мені псувати нерви, залишившись із цілими кістьми!

— Гарно було того літа...