Слава ЗСУ!

Узяв пучок трави, прицвьохав бічні язички пломінців, збив середні, щоб вогнище менше висвічувало, й, наразі, спіймав себе на тому, що його дратує тихе посвистування Небия, котрий лежав собі горілиць, руки під голову, кутуляючи в роті стеблинку.

Засліплений світлом, він довгим поглядом пронизав темряву до Небия, і — ніби сторонній чоловік — почав собі уявляти про нього і про себе, про Парубка і багатьох інших. Таки не з одного він із ними зерня. Цим тільки дай шаблюку та вільне поле — понад це вони собі життя не уявляють. Чужий, чужий він серед них! Навіть і тепер, тут, у степу, перед спільною небезпекою. Не викликався б іти з ними, якби не палило в мозку так, що не всидиш на місці, сам на свою голову лиха шукаєш. Ці двоє з тієї породи, що завжди ладні зневажити все, чим дорожить звичайний чоловік: і землю, і хату свою, і сімейство... Через отаких і нуртує, не вгаває світ, бо вони крутять ним, як циган колесом. А шкура лупає на таких бідаках, як він. Доки й віку — платиш собою тому, а чи тому, впрягаєшся не по своїй волі в ярмо і тягнеш з усіх жил. І ніколи ніхто не заплатить тобі нічим — тільки ти мусиш і мусиш... Хоч би коли раз який — тобі, хоч би раз!

Він слухав тихе посвистування, сліпо дивився на вогонь і зненацька подумав: а сам візьми! І не дзявкоти на долю. Слабодух — то мовчи й облизуйся до самого скону. Розумні й спритніші беруть, що заманеться й пожиткують. «А візьмеш!» — озивався до себе. Коли б же знати, що брати і, де воно лежить!

Одначе в думці в’язло, що здогадався б де, лиш би пильніше поміркував. Допікало важке осердя на самого себе за минуле без пуття життя і за той окраєць його, що, видно, спливе так само намарне, без утіхи й сердечного спокою. І чудилося, що просто зараз, як стій, годен покласти собі остаточний рішенець, – та коби ж знати, про що саме, — як виборсатися з цього сільця... Мудруй не мудруй, рада одна: якби доволі грошей,— мав би господарство, землю, наймитів до роботи. Того капшука, що призбирав, на багато не стане. Знайшовся б хто добрий та — «на»... У ляхів не попросиш...

... ляхів не попросиш...— відлунилося йому, мовби хтось інший мовив,— і перебило всі думки. І став ураз геть спокійний, аж байдужий. І все на світі зблякло від того власного заспокоєння — навіть омріяні хата, земля й статки. Бо так просто явилося йому: якраз у ляхів і можна попросити. І леденіло кров: у ляхів попросити...

Він — у ляхів?! Попросити?!

Тужавілось у грудях, важніла голова, тільки в серці загустав холод і вже не гнало воно жилами до мозку гарячу нестяму, і він, мозок,— холодний як риба,— щось там відміряв і відлічував, доки Макогін, прибиваючи полиновим віничком полум’я, уявив: на пагорбі сторожко з’являються — бери на приціл! — кінні постаті, роззираються, а він — говть перед них, мовляв, беріть! Хай одведуть до свого старшого. А той спита... Що схоче, те й спита, а він йому своє: онде двоє лежать, моя запорука. Коли ж велебний пан хоче щось більше знати — хай сплатить коронову ціну...

Небий знай посвистував собі, нічого не відаючи про мислені підступи товариша, із ним перегукувались міріади цвіркунів у густій траві, поволі спадала нічна вільгота, замиряючи до ранку навіть добро зі злом.

Макогонові стало так морозно, якби з нього злущили шкіру. Серце бухало, мов у порожній діжі, і він подумав тоскно: а зірвалося б ти вже навіки — не мав би муки!

Дістав із торбинки жменю пшона, кинув у казан. Нашаткував цибулину й шматок сала, всипав дрібку солі, гіркого перцю ще й стебельце кмину для запаху. Любив кашоварити, молодші супутники завжди охоче поступалися йому цим клопотом у дорозі.

Пшоно дійшло. Макогін загасив жар. Почекав, доки упріє куліш. Повечеряли. Парубок, вичистивши казанка до дна — молодому попоїсти завсіди в охоту — сполоснув його в ручаї. Небий подався під вербу, а вони повкладалися спати.

Небавом Парубок почав похропувати. Макогін лежав, розплющивши очі, невидюще дивився в засіяне зорями небо, дослухаючись, як вергалось й вергалось усередині нього його понівечене життя. Поволі жар знову почав палити мозок. Обличчя — один суцільний шрам — судомило від застарілого болю. У такі хвилини несамохіть виникали в пам’яті Макогона призвідці його нещасть — і подумки виливав на них свою, розбурхану стражданнями тіла й душі, лють, помщаючись за все.