Слава ЗСУ!

Йому б задрімати, доки змінювати Небия. Але жорна гнітючих думок мололи й мололи своє гірке мливо і воно стікало йому в серце й душу, витруюючи з них спокій і розважливість, заселяючи осоругу до власної долі, що котилася, мов гарба з гори, а він усе не знайде способу її застопорити.

Потроху біль в обличчі попустив і втихомирилися скажені вистрибні в голові. От-от й задрімав би, та наразі кинувся од легкого доторку: Небий будив іти під вербу.

Щось вдіялося з ним: лють залила розум — і очýтився тільки від болю в руці, що стискала ножа. Небий обхопив йому пальцями, як обценьками, зап’ясток і торочив здивовано: «Та вже, кажу ж,— вже! Наснилося що? Ну, вже?»

Макогін ослаб, не пручався і, коли промимрив щось у відповідь, Небий пустив руку. «Тихо?» — поспитав Макогін.— «Як у вусі». — І вони розійшлися.

Місяць котився поволі за обрій, під вербовим шатром тепло вже вистудилось і холодок, віщуючи невзабарі світанок, шукав там собі прихистку на день.

Посидівши під вербою з годину, Макогін звівся на рівні й, не криючись, взявся ходити туди-сюди, щоб зігрітися — його злегка морозило. Кінь, здогадавшись, як запомогти господареві, підійшов ближче і він притулився до нього, набратися живого тепла.

Місяць зовсім опустився за обрій, на часинку довкола притемніло, а тоді,— ніби в небесах ударили в струни дня,— разом підкреслило виднокіл світлим обводом. І в ту мить з-під морди коня побачив Макогін верхівців на тлі сірого просвітку. Саме там, звідки сподівалися появи ворога.

Од несподіваного страшного дрожу заходило Макогонові ходором усе тіло, аж кінь схропнув і закосував на нього насторожено. Він люто штурхонув його і горловим клекотом відігнав геть.

Ба, то не ворог був на пригірку, то доля дражнилась, обертаючи химеру його мозку на справжнє. П’ястук стиснув руків’я шаблі — перетяв би те марево навпіл. Але ж стоїть, не зникає...

Нестяма засліпила очі: так оце такого дійшло!?

Ну, так граймося ж разом!

Вихопив із піхов зброю, кинувся туди, де спали спільники. Доскочивши їх, скинув над головою руку, але озирнувся ще: чи не пропало видіння. Ні, стояло! І він опустив навідліг шаблю. Раз і вдруге...

Обернувся до пагорба: постаті помалу грузли в нього, віддаляючись.

«Е, ні! Тепер — заплата!»

Коротко свиснув — кінь став біля нього. Відчувши дух свіжої крові, схарапудився, але Макогін раніше ухопився за вуздечку. Кинув себе в сідло, вп'яв шпори в чутке тіло — кінь узяв із місця учвал.

Сонце позолотило крайнебо, на його тлі пагорб височів чорною могилою і було добре видно, що на ньому вже нікого нема. Не дурні стриміти на видноті, розумів Макогін, ховаються на схилі, вичікують, чи не викажуть себе десь козаки. Підганяв коня — наддай, наддай! Бо вивідники не баритимуться на одному місці.

Глухий тупіт кінських копит дивно відлунювався у вухах. Але було не до того, уже наблизився до відрога пагорба і, готовий до будь-якої зустрічі, — чи мирної, чи збройної,— прошивав зором порослий дрібноліссям схил, шукаючи кінних постатей.

Та в ранковій імлі не виднілося нічого схожого ні на пішого, ні на вершника. Він стишив коня і підтюпцем об’їхав схил, тоді взяв ним угору, вибрався на вершок — ніхто не спинив його ні голосом, ні пострілом.

З гори пильно роздивився навкруги: ніде нікого у степу. Нетерпеливився, несподіване ускладнення в здійснені задуманого роз’ятрювало завзяття. Розв’язка мала статися зараз, невідкладно, бо він почувався, мов той камінь, що покотився під укіс і от-от розлущиться від удару на дрібні крем’яхи.

Спустився по той бік пагорба і придивлявся з коня до високої трави: чи не столочено копитами. Та ніде не пролягало свіжого протопту, не збито роси.