Слава ЗСУ!

«Еге, вони ще на горбі,— збагнув.— Зачаїлися!» І зрадів своєму здогаду. Вихопився знову на верхів’я, щоб звідусіль його могли побачити й гукнув:

— Агов, панове-небораки!

Та ніхто, крім луни, не озвався до нього. Спустився нижче, пускаючи коня навмання переліском, погукав знову — як у пустелі. Раптом збагнув, що краще б йому довше помаячіти нагорі, бо вивідники могли ховатись і в долині, й саме зараз, гляди, помчать степом до своїх.

Як на лихо, в низинках починав клубочитися вранішній туман. Макогін, з тривогою спостерігаючи, як усе менше залишається доступного зору обширу, аж тепер утямив, що саме цього туману й сподівався ворожий роз’їзд, аби, затаєно пересидівши світанок, непомітно зникнути.

Не лишалось іншої ради, як осліп наздоганяти залогу, не маючи певності ні в тому, що настигне, ані в тому, що повірять йому на слово, а не сприймуть за навмисне підісланого, як, зрідка, водилося у козаків, аби увести їх в оману.

Щойно пустив буланого риссю, у вухах знову зателенькало. Помацав приторочений до сідла міх, чи не в ньому дзеленькотить? Ні, не там. Несамохіть обернувся, оглядів кінський круп, сідло, поляпав рукою по собі — ніде нічого. Але й далі брязкотіло. Знавісніло натягнув повід. Зістрибнув на землю, обмацав попругу, пошарпав сідло, збрую — нічому було дзеленькотіти. Натомість зауважив, що й кожен його крок по землі озивається у вухах брязкотом. Щось нагадував йому той брязкіт.

Пом’янувши куцого, скочив у сідло — нíколи збавляти час на казна-що, минеться.

Туман між тим загустав у молоко й вершник мусив пильнувати, щоб витримати обраний напрямок. Несподівано кінь злякано шарпнувся вбік — з-під ніг йому випурхнула дрохва. Макогін припік його шпорами – ач, ледь не викинув із сідла! Водночас чимось подивувала його нагла поява птахи. Раз по раз вертався подумки до пригоди, аж доки не збагнув, чим здивувала: дрохва шугнула зовсім безгучно і кінь навіть не схропнув. Макогін здивовано прислухався: ані звуку довкола, лишень невиразне брязкотіння.

«Ото ще вчепилось!» — мовив уголос. І не почув себе самого. Від несподіванки здерев’янів у сідлі. Тоді сказав, що попало, далі вигукнув, закричав. Нічого не почув. Тільки дзеленькотіло у вухах.

«Що ж це діється, Святий Боже? Оглух я, чи що?» Кінь, не чуючи повода, сам собі вибирав дорогу, доки Макогін оговтався й згадав про свою мету. Біла імла потроху танула, вже можна було побачити крізь неї бліду таріль сонця, і він спрямував коня на нього.

Путь їм перетнув дрібний струмок: вершник торкнув коліньми коня — той у стрибок перелетів його. У вухах Макогонові коротко і разом брязнуло, якби хтось торбу з грошима впустив. І враз йому одслонилося, що невідступне подзвонювання в голові, власне, і нагадує звук пересипання дукачів зі жмені в жменю. Кумедно: повна голова золотих, а не помацаєш. Багач із латками на с... Він зле зареготав: нічого, забряжчать дукачі і в мошні.

Усе ще сподівався нагнати ворожих вивідників. Та минула година, і друга, і третя, а в степу не забовваніло жодної постаті. Кінь знемігся від невпинного бігу і він, зрештою, дозволив йому стишити ходу.

Тепер брав не навпроти сонця, а трохи лівіше нього, щоби прямувати навздогін полякам. У вухах брязкотіло безупинно: ще трохи й зовсім очманіє!

Сонце підбилося геть високо — час було дати перепочити й попастися коневі, та Макогін затявся: усе видавалося йому, що здолає версту-другу — і вигулькне попереду вервечка вояків. І ніяк не можна було спинятись, так відчував, бо перерветься та невидима ниточка, що в’язала його тепер із милим серцю майбутнім, ключ до якого міг добути лише там, у чужинському стані...

І знову гнав коня, бо сонце помалу котилось уже крайнеба, і якщо не досягне він мети, доки звечоріє, тоді хтозна, що й робити...