Слава ЗСУ!

Тричі перемінився довкола нього краєвид за цілий день: був степ широкий, — і покритий соковитим зелом, і випалений сонцем,— тоді пішли ліси та байраки, далі розкинулись гори вздовж долин із чистими ріками. Та Макогін перестав розрізняти до пуття, де він є, що довкола нього діється: золоті пересипались у голові, сіпали кожною жилочкою, плавили мозок, лізли з очей і котились дорогою поперед коня. І що далі день хилився до вечора, тим гучніше гримотіло золотим пересипом усе Макогонове тіло.

Аж ось зробилось йому так нестерпно, що ступити б коневі ще крок — і він би вмер. Рвучко натягнув повід: подзвін затих. Червоними, запаленими від муки очима обдивився місце, де спинився — і закляк у холодному переляку: просто нього лежали біля спопелілого вогнища двоє порубаних ним товаришів.

Кінь звився дибки, заіржав страшно,— тільки не почув того глухий Макогін,— і стрибнув назустріч ночі.

Доки зорі зблідли на небі, ніс він свого сідока, куди сам хотів, а той, геть змертвілий, не спиняв його, не спроможний ні на що інше, як тільки слухати бряжчання дукатів. Що ближче до сходу сонця, тим гучнішим ставало воно. Гримотіло під черепом так, неначе з десяток шабель проломлювало його водночас. І коли не стало Макогонові снаги терпіти далі цю муку, він з останніх сил натягнув повід.

Тихий росяний ранок леліяв землю довкола. Вицвілими очима втупився бідака у сріблясту розкішну вербу просто себе. Під нею тулилися головами двоє коней. Щось нагадувала йому ця картина. Та жодна думка чи спогад не могли поворухнутись у його стовкмаченій брязкотом голові. Перевів погляд і по ліву руч, за кілька ступнів од себе, побачив у срібній траві спопеліле вогнище і двох зарубаних козаків при ньому.

І тоді в стомленому мозку Макогона зблиснуло, що мусить оволодіти собою, аби вирватися з цієї несусвітної круговерті, бо інакше пропаде. Він притишив коня. Вийняв із притороченого до сідла міха капшука, набив люльку. Таких капшуків із суміші трав багато з козаків мали при собі три: один курити перед боєм, другий опісля, а третій — тамувати біль ран. Йому ж знахарка додала ще декілько зел для цірування пошрамованого лиця. Найбільш із них він уподобав жовтого буркуна. Він, ясно-гарячий, нагадував йому самого себе: квітки мов покрешені, а буяють нестримно. Спорснув зі стремена, зірвав жовтого султанчика, кинув до рота. Жував...Як недавнє минуле. Сплюнув, огню викресав, затягнувся димом. Брязкіт у вухах, гейби, втамувався.

Годі! Кинув себе у сідло... і знову передзвін у голові.

Чмурнувся, лайнувся про всіх нечистих, пожбурив люльку в нехворощ.

Знав, що є остання козацька надія застерегтися найчорнішої напасті: та манісінька гарбузова баклажка, яку бувалі козаки завжди возили в похід, коли пити було ні-ні. Берегли її на случай рани смертельної. Бо, легка як вода, із пророслих зерен пшениці, вона в час дозвільний душу зростала з небом, а в останній — із ним єднала.

Цього разу він обрав інший напрям і погнав коня у зворотний сонцю бік.

Їхав день і трапилася йому лісова капличка. Викресав Макогін вогню, поставив свічку, щоб не пам’ятав Бог йому скоєного гріха. Не встиг покаятися — налетів дикий вітер, задув її.

І знову мчав його кінь: ніч і день, і знову ніч — і трапилася йому свята криниця, вода з якої мала силу навіть незрячого зробити видющим. Набрав Макогін баклажку: дасть Бог, попустить брязкіт у вухах, очутиться слух. Напився з повного черпака, стояв, дослухався, як розходиться жилочками цілюща вільга.

Аж тут люди, які товпилися при криниці поруч нього, кинулися злякано врозтіч. Що за причина? — здивувався Макогін. Обдивився себе — і вжахнувся: руки йому стали геть попелясті. Розхристався на грудях — і вони такі самісінькі. Кинувся до коня, той, не впізнаючи, нуртує на прив’язі, не підпускає до себе. Ледве зліз у сідло. Не слухає кінь руки. Угрів гарапником — полетів стрілою в чисте поле.

Вийняв Макогін баклажку, вилляв трохи води на траву — почорніла трава. Тепер знав, що не зарятує його ніщо, крім умілого діда чи баби, котрі б вишептали, замовили чи відлили його біду.