Слава ЗСУ!

І знайшов таких чимало, та ніхто не мав сили допомогти йому.

Проминули літо, осінь і зима... Настала весна, за нею нове літо. Макогін мов приріс до коня, шукаючи собі вибавлення. Та не знати було краю його муці. Отупілий від брязкоту в голові, сірий з виду, сторонився широких доріг і сіл, пробирався нетрями і безлюдними степами, сподіваючись невідь чого. На його потрухлій шапці гайворони звили гніздо і вивели пташенят, із підошов чобіт виросли печериці, на п’ястуках, що день і ніч стискали повід, і на виду проріс мох і зацвітав дрібним жовтим цвітом.

Якось наблизився він до битого шляху, що спадав у розлогу долину. Звідти вихопився невеликий загін. Макогін, давно не бачивши людей і не маючи охоти зустрічатися з ними, байдуже спостерігав за кінними вояками. Але поволі в його пам’яті прокинулося, що колись він хотів навіщось зустріти отак убраних людей. Рухомий тим спогадом, він торкнув стременом коня.

Від загону побачили химерну постать, що наближалась, і, не ламаючи строю, зацікавлено розглядали дивну почвару, глузували з гайворонячого гнізда в шапці верхівця. Скоро він опинився зовсім близько й можна було безпомильно упізнати в ньому козака. Прошелестіла здивована лайка, брязнула готова до діла зброя, та їм не забракло уваги добачити, що перед ними щось інше в людській подобі, а не заклятий ворог. І стали вони, минаючи його, потішатись над ним словами. Та одному серед них цього здалося замало — він під’їхав, плюнув у його бік і назвав брудно.

Гаряче вдарило Макогонові під серце, хоч і не почув, оглухлий, лайки. Рука судомно відірвалась од повода, щоб вихопити з піхов шаблю. Та не встиг змахнути нею — розсипалася, заіржавлена, під чужинецький регіт.

Загін віддалився, а Макогін усе стояв на тому ж місці, не тямлячи, заради чого тут опинився, і кілька сльозин скотилося йому з очей, промиваючи борозенки на сірій шкірі.

Небавом йому здалося, що все ж таки досяг чогось потрібного йому, завдяки цій випадковій зустрічі. Тепер мусить рухатися далі, щоб остаточно доконати належне. В його уяві воно нічим не означувалось, як, власне, давно не зринала в голові жодна виразна думка. З тих самих пір, відколи призвичаївся співміряти всі свої відчуття з безнастанним передзвоном у голові, в якому навчився розрізняти чимало відтінків: звичайних, застережливих, небезпечних...

Чим довше їхав, тим ясніше видавалося йому, що вже недовго до мети. Хоч і не переймався, яка з неї для нього буде користь.

Настав день і хвилина, коли передзвін у всьому його тілі набув такої незвичної гучності, аж стало здаватися, що за якимсь струсом голова лусне навпіл і золоте бамкання розбіжиться степом довкіл. Не в змозі далі терпіти, натягнув повід коня.

Потроху спала полуда перед очима — і побачив просто себе залишки невеликого вогнища і два кістяки, навіки завмерлі біля нього. Неподалік стояло переламане блискавицею напівзгоріле дерево.

Тихо стало йому в голові, ніхто більше не пересипав дукачів. «Аж тепер для мене все готове»,— подумалось Макогону.

Ізсунувся з коня і здивувався землі під ногами — ніби ніколи й не ходив по ній.

Зняв із буланого вуздечку, вийняв з торби кресало і пішов до усохлої верби. Начухрав гілля з упалої верхівки, наскладав біля стовбура. Прикинув, чи не замало буде. Наламав ще і доклав. Запалив кресалом трут, роздмухав і сунув гарячого живчика в галуззя. Тоді став під стовбур, обвився з ним вуздечкою...

Так востаннє вогонь виконав свою роль у його житті. *

Полум’я зблідло мені з перед очей і вицвіло на білу стелю з двома рядами ламп денного освітлення. Прочунявся від сну і згадав, що не вдома ночую.

На інших розкладачках ще спали. Годинник на руці показував двадцять на десяту. З коридору долинули голоси, мимо дверей швидко хтось пройшов. Неначе в паралельному світі.

Нумо вставати — не марнуй чесно заробленого відгулу! Найперше потягнутись, щоб очутилися кожен м’яз і кісточка задля нового дня!