Слава ЗСУ!

Звівся з розкладачки, хотів накрити постіль та побачив на подушці криваві цятки. Звідки їм узятися? Кровотеча з носа? Торкнувся його — не болить, не відчутно зашкарублої крові. Тим паче, скільки себе пам’ятаю, хіба-що раз, у дитинстві, після біганини в спеку, чвіркнула в мене з носа кров.

Ніяк не міг збагнути походження плями, аж раптом зринуло в пам’яті: нас було четверо в степу, хоч про це не здогадувалися троє інших...

Непритомно скинув руку до шиї — тіло під натиском пальців озвалося болем. Злякано озирнувся довкола: чи не видно де люстра. Але звідки б йому тут узятися? У вбиральні має бути. Поспішив туди і побачив: на шиї, де заболіло після доторку, ледь червонів шрам, якого в мене звіку не було.

Безглуздя, наслання!

«Це просто не-мож-ли-во»,— сказав сам собі твердо вголос. І згадав, що подібні випадки — поява всіляких слідів на тілі — трапляються через самонавіювання або психологічне потрясіння. Чи ж то кров, зрештою, була на подушці? От зараз повернуся й переконаюся, що просто привиділося зі сну бозна-що.

Та до нашої нічліжки одразу не потрапив, стрінувся в коридорі з В.П.

— Доброго ранку,— потиснув мені руку. — Оце з кабінету директора. Хочу поговорити з вами. Зайдімо до кімнати.

У нашому імпровізованому конструкторському бюро було порожньо. Сіли біля столу.

— Виробничники молодці,— почав Зозуля,— до обіду два візки будуть готові.

— Чудово!

— У зв’язку з цим виникає питання: хто їх супроводжуватиме?

Далі він міг би й не розводитись — я все збагнув. І чомусь мені стало трохи млосно, якби от ішов потемки, а з підворіття — кілька пик, упевнених у наслідках несподіваної зустрічі.

— Звичайно, оптимальний варіант,— вів далі Зозуля,— їхати тим, хто там побував. Зрозуміло, ніякого примусу. Не можна скидати з рахунку загрози здоров’ю, та й психологічного навантаження... До речі, керівництво готове врахувати це й одразу після поїздки надати відпустку плюс тиждень відгулу. Профком забезпечить пільговими сімейними путівками, можливо, на море. Непогано?

— Розкішно! Мрія всього життя... — І подумав: чому б і не прийняти цей торг? Не матиму клопоту, де перебути з родиною відпустку. Зрештою, хтось та мусить туди поїхати.

—То ви згодні? — перепитав Зозуля.

— Хіба ж устоїш проти такої спокуси!

— Атож,— піджартував ,— я теж не встояв.— Ну, гаразд, піду агітувати інших.

— Встигну з’їздити додому? Хоч скупаюся та візьму дещо в дорогу.

— До другої години розпоряджайтеся собою...

Ми вийшли в коридор і розійшлися. Я — до кімнати, де ночував. Та моєї розкладачки не виявилося на місці: доки ми спілкувалися з В. П., її, разом з іншими вільними, прибрали. Ну, що ж, зостануся в полоні нерозгаданого. Можливо, й на краще. Мимохіть торкнувся пучками шиї: місце, де з’явився шрам, ледь занило.

За минулі два дні людей на вулицях видимо поменшало. Як завжди, сів біля інституту в трамвай, але вийшов із вагона за кілька перегонів. Далі колія бігла низиною, курною за сухої пори і заюшеною тванню в дощову негоду. Проїздити там, навіть у погожий день, мимо забрьоханих п’ятиповерхових коробок — псувати собі щоразу настрій. Нині, й поготів, остерігся забивати легені курявою, що вкочувалася до вагона з-під коліс на зупинках.

Вийшов саме там, де вгору від колії бралася охайна, майже сільська вуличка, яка вела між приватних осель до кварталів давнього центру міста. З кожного подвір’я вихилялися на дорогу квітуючі яблуні, вкривали хідники білопінним килимом — шкода було ступати по ньому. Ця білизна відсвіжувала чуття, спонукала радіти власному існуванню: ось я, весно, часточка твоя!