Слава ЗСУ!

Дорогу мені перебіг безпритульний собака, про всяк випадок, підібгавши хвоста. Свиснув йому по-дружньому навздогін. Він спинився недовірливо, а потім довго прошкував за мною назирці, сподіваючись, що моя абстрактна доброзичливість матеріалізується в щось поживне.

Будь-чого міг сподіватися на цій вулиці, тільки не такої зустрічі: із провулочка випірнула опасиста молодиця в цератовому плащі й протигазі. Минаючи мене, вона похитала головою і покрутила пальцем біля скроні, мовляв, як можна так легковажити власною безпекою. Бувають же такі вдатники: навіть біду здатні перетворити на фарс!

Далі вулиця повертала, права її сторона вивищувалася лісистим схилом. З нього до дороги вибігало кілька струмків. Найпотужніший був обмурований кам’яним пристінком із цівкою для стоку води, прилеглий майданчик з двома лавками вимощений бетонними плитами. Рідко хто минав це ошатне місце, щоб не пригубити кришталевої прохолоди. По цю воду приїздили навіть із інших районів міста, вважаючи її цілющою. Сьогодні біля джерела коїлося щось неймовірне: зміїлася черга в кількадесят чоловік, обчіплених бідонами, каністрами, бутлями. Наочна ілюстрація до чуток про небезпеку вживати воду з міського водогону.

Закуклені, хто у що зміг, од смертоносного пилу, небагато з цих людей спілкувалися в черзі, не зважувалися вголос висловлювати свої думки про аварію, отруєні повітря й воду. Бо ж навіть те, що вони опинилися разом у цій черзі, мало присмак своєрідної гуртової оцінки становища, не засвідченої владою. Тим-то більшість серед них удавали, що сюди їх привела виключно давня звичка вживати джерельну воду.

І хоч ніколи юрба, охоплена одним пориванням, не здавалася мені носієм істини, однак безвихідь, яка линула від цієї людської вервечки, пронизала мене, і вже не мав упевненості, що в чомусь виграв, передчасно зійшовши з трамвая. Бо гарна ця місцина, — порослі старезними дубами схили з виярками і невеликим озерцем оддалік, — зблякла нараз у своїй красі, мов спорочена. Прискорив крок, щоб швидше дістатися тролейбусної зупинки.

Та коли минав те саме озеро, і від його сталево-чистого плеса війнуло духмянощами весняної води — збочив до нього і присів на повалене дерево край берега. Плесо борознили дикі качки: то кожна сама по собі, то збиваючись ненадовго в табунець. Зрідка вони, осмілівши, наближались у мій бік, сторожко назираючи меткими очицями-намистинками: чи не буде їм од мене якоїсь поживи.

Бездумно стежачи за їхніми виправами, ледь соловіючи від м’яких доторків сонця, поволі відчув себе вмиротвореним, без жодних бажань, окрім одного: щоб ця благодать тривала безкінечно.

Але внутрішній годинник невблаганно вів свій облік, і, під його невсипущим контролем, прагнув ущерть наснажитися свіжістю й спокоєм, щоб їх надовго стачило.

Попрямував далі, повторюючи ніби мантру: «Нічому не вибити мене з колії!»

Дорога звивисто бралася між садибами усе вгору та вгору, доки не зупинилася перед крутим пагорбом, увінчаним будівлею краєзнавчого музею, що височів над крутоярами форпостом верхнього міста.

Тут на мене чекала несподіванка: попід схилом вулиця розгалужувалася й упиралася новим своїм провулком у дерев’яні сходи. Років зо два тому, коли навідувався сюди востаннє, їх не було. Цікаво, куди виводили?

Здолавши кілька стрімких прольотів серед заростей льоцу, вийшов до великого подвір’я, круг якого стояли кілька триповерхових будинків давньої забудови, поблизу них нижчі споруди, вочевидь, господарчого призначення. Усі будівлі давно потребували ремонту, колись вигадливо спланований двір виглядав занедбаним, примітивно пристосований для потреб нинішніх мешканців. А все ж, відлуння вишуканості жило у лініях фронтонів, легких напівколонах другого й третього поверхів, рослинному орнаменті балконних огорож, ліпленні високих вікон, великому ганку з опуклим різьбленим піддашшям, стилізованих вежах, які увінчували дах. Шукав і не знайшов на стінах охоронної дошки, щоб довідатися, коли і хто звів ці споруди, до якого архітектурного стилю належать. Хотів допевнитися, що переді мною витвір пізнього українського бароко. Нічого не залежало мені від того, але здавалося доречним, щоби назва стилю так само пасувала вигляду будинків, як самі вони місцю, де розташувались.