Слава ЗСУ!

Відкривалася звідси безкрая долина з полями, лісами й стрічкою річки, яка, вузько виникаючи на обрії, плинула, дедалі ширшаючи, до підніжжя міських пагорбів. Опинишся перед таким краєвидом — і неначе от-от злетиш над привільними просторами, над власним життям. І все, що було в ньому дотепер, видається тільки смугою розбігу для цього польоту. Тисячі невидимих ниточок різних доль снуються до тебе, і вільний вибирати з них будь-яку, бо ти сам — цілий світ. І хоч потім, приземлившись уявою, спам’ятовуєшся, що твоя планида, як той поїзд, тільки своїми рейками може мчати, а все ж, так утішно хоча б зрідка згадати, що твоя душа — частка чогось незмірно великого й вічного, непідвладного для осягнення кволою людською думкою. І мізерніє буденщина.

Несамохіть озирнувся на ближчий будинок. Він здавався покинутим усіма. Але за шибкою вікна другого поверху ясніла пляма зістареного жіночого обличчя. Збляклі очі розглядали мене, як новий предмет, що змінив звичну картину. І я відчув себе статистом, випадково потраплим до чужої вистави. Промені моїх імовірних доль раптом скипілися за спиною, як жмут волосіні над вогнем. Знов обернувся лицем до краєвиду: холодна далина байдуже стелилася до обрію і широка смуга річки на ній була навподіб дороги, якою нема вороття.

Через двір, старий великий сад вийшов на вулицю п’ятиповерхових будинків — отих пасинків міської архітектури, завдяки яким державницькі уми заповзялися було дешево та швидко вирішити житлову проблему. Зовнішню незугарність цих одноманітних коробок, відсутність ліфтів, сміттєзбірників, нестачу комфорту і простору в кімнатах-клітинах, їхні мешканці намагалися компенсувати озелененням дворів: сади і скверики обрамляли кожен будинок. Одначе, ніколи не міг позбавитися серед них враження, що людей, які тут живуть і ще народяться, назавжди обікрадено, бо зручність та ошатність житла — потреба духовна. Що, власне, й довели проектувальники цих споруд шляхом від зворотного.

На той час, коли ми набули своє помешкання, подібних споруд уже не зводили. Пощастило. Але навіть нашу, ліпшу, ніж у «хрущобах», квартиру, не визнати мені за житло, співмірне моїм уподобанням і здатне сказати щось про мене іншим людям. Я його не будував і не вибирав — нам його виділили.

Забираючи між будинками в напрямі музею, скоро вийшов дворами до зовсім інших, давніх, кварталів, царини архітектурних пам’яток. Коли побралися з Тетяною і ще мешкали в її батьків, іноді гуляли тут, приміряючись жартома, як би гарно було жити в тому, а чи тому з вигадливих будинків. І хоч як раділи, одержавши через п’ять років родинного життя власну квартиру в дев’ятиповерховій блокобетонці, — завжди, коли потрапляв до подібних кварталів, виникало враження, що плине тут інше, повноцінніше життя.

На тролейбусній зупинці юрмився чималий гурт: під цю пору, між годинами пік, тут завжди завізно, бо тролейбуси курсують рідко. А в ці дні й поготів: із лінії, напевно, зняли кілька машин через нестачу водіїв, мобілізованих для ліквідації аварії.

Годинник показував пів на дванадцяту. На гру в сервіс із громадським транспортом часу не лишалося. Неподалік була стоянка таксі. Умощуючись до салону, ледве не розсміявся: ще один протигаз! Він стримів між передніми сидіннями.

— Як на фронті,— кивнув на нього.

— Ат,— відмахнувся водій. – Активісти з цивільної оборони всучили. Тільки, чуєш, я собі думаю, що в протигазі чи без, а нам — однак гаплик. Віз одного медика, він каже: через два-три роки рак усіх передушить.

Це пророкування прозвучало з його вуст аж надто запально, як на його немолодий вік. Скоса глянув йому в обличчя. Не було на ньому зловтіхи, просто хотів зайвий раз полегшити душу.

Авто перетнуло центральну вулицю, незвично малолюдну нині.

— Хоч у футбол грай,— кинув я.

— Тікають! Усі тікають... А що лишається? По собі чую: давить та зараза. У горлі мов ножем штрикає, в очах ріже, надвечір ноги гудуть і сверблять. Я своїх онуків теж вивіз подалі, до тещі в село.