Слава ЗСУ!

Невідь чому,— від усвідомлення цієї простенької істини, а чи від згадки про доньку і лихо, що зазіхнуло було на неї,— раптом перехопило мені в горлі й на очах виступили сльози. Так самотньо стало, і жаль за собою, і безнадійно, мовби виявився перед руїною усіх своїх зусиль убезпечити хоча б для дитини якийсь просвіток серед нашого матеріального й духовного скніння.

Авжеж! Єдине, чого мені тепер тільки й бракувало — це подібного мінору! «Чуєш, сурми заграли...» І в нас на годиннику за чверть перша. Ще склянку допінгу на доріженьку — і вперед!

Увімкнув магнітолу, поставив подаровану минулого року приїжджими колегами-канадцями касету і пішов заварювати чай. Доки закипала вода, склав до сумки все, що могло знадобитися — светра, книжку, шкарпетки, рушника, вилущив із портмоне в шафі сім карбованців, що лишалися на три дні до зарплати.

«Через нашу хату вже качки летять...» линула квартирою найкраща пісня з тієї касети. Далека юна Любомира зі студентського ансамблю щиро виводила її з їхніми інтонаціями, змушуючи перейматися тугою за втраченою батьківщиною. Тут, на своїй землі...

Зайшов до ванни взяти зубну щітку й пасту, глянув у люстро — слід поголитися. Зволожив помазка, видавив на щоку мильний крем і побачив на шиї червонувату смугу, про яку забув і думати. Вона не зникла. Навпаки: упродовж кількох годин видозмінилася — трохи зблякла й стала зовсім схожою на давній зарубцьований шрам.

«Ну, що ж це, насправді? — обпекло мене морозом. — Наслання якесь!»

Подумалося, що то протигаз міг намуляти. Але ні, рубець виник нижче краю маски протигаза.

З острахом оминав те місце лезом, щоб ненароком не зачепити. В думці крутилося: симптоматична реакція шкіри на перебування в зоні. Та навіювалося з підсвідомості, що не зона в тім причиною, а таки мій сон, хоч яким би химерним це не видавалося.

Вернувся зі склянкою чаю до кімнати, і, попри душевне сум’яття через отой шрам, під іншу, давню на новий лад пісню, що линула в душу, прагнув накопичити в собі рівноваги.

Будьмо мудрими, скорімося волі обставин!

З дому виходив цілком у формі — мов корабель, що завернув у порт не захисту від негоди шукати, а лише поповнити припаси. І, як буває, що одразу за хвилерізом вітер здичавіло накидається на його вимпели, так само й мені, щойно вийшов надвір, випадковий смерч ударив у груди, крутнувся далі, збурюючи куряву, жбурнув птахом високо вгору стару газету, минулорічне листя і профурчав завулком на ширший простір.

Зустрічна жінка затулила хусткою носа й рота, щоб не вдихнути куряви, і я піймав себе на тому, що й сам затамував подих. Атож, підсвідомість спрацьовувала вже автоматично: пил — отрута!

До зупинки на розі провулка наближався тролейбус і я наддав ходи. У салоні було чисто, свіжо — рубчасте покриття підлоги волого полискувало, щойно змите на кінцевій зупинці. Так само й більшість вулиць міста поливали й далі щодня, а то й двічі на день. Ніколи такого чуда в нас не знали, і завжди навесні, особливо під зміну погоди, вітер здіймав скрізь хмари куряви. Шкодá, що перейде ця хвороблива охайність і, гляди, ще й гірше стане з прибиранням вулиць. Це також традиція: після вимушеної старанності настає смуга безвідповідальності.

Та годі дарма збавляти час — розгорнув «Золоту галузку» Джеймса Фрезера. Читав її потроху кілька місяців поспіль, дійшовши тільки половини, — цю справжню енциклопедію в царині етнографічного дослідження людських звичаїв, забобонів і джерел містичного світосприймання.

Книжка розгорнулася на випадковій сторінці й погляд ковзнув по виділеному курсивом рядку: «Душа мов маленька людина». Гарно! Це вже читано, а все ж, як там далі? «... Ця звіринка у тварині, цей чоловічок усередині людини є душа ... смерть — постійна відсутність душі ... убезпечитись од неї можна, або зачинивши душі вихід із тіла, або ж, коли вона його покинула, домогтися її повернення».