Слава ЗСУ!

Згадалось, як «чоловічок усередині» несамохіть ототожнився для мене з іншим химерним чоловічком — народженим із променя сонця й краплі води в уяві маленького героя повісті Віктора Близнеця «Звук павутинки», проникливо заглибленої в тонкощі людської душі.

Перегорнув сторінки до відбитого закладкою місця. Знадвору долинув тихий передзвін. Якраз минали невелику церковку. Ошатну й затишну, ніби несправжню серед вишикуваних уздовж неї пожежної вартівні та кількох дев’ятиповерхівок, облицьованих колись білою, а тепер у брудних патьоках плиткою. У розчинені двері церкви вносили чорну труну, за нею йшли кілька літніх і зовсім старих жінок. Мигцем розгледів і саму покійницю: маленьку, геть висохлу лицем — попожила на світі. Від цієї траурної процесії, як не дивно, не віяло сумом, скоріше урочистістю прощання з довгим злагідним життям.

Уявив ладанно-восковий дух усередині церкви, м’яке розсіяне світло, що наповнювало її ніби нізвідки, коливання тендітних вогників над острівцями свічок, схилені в молитві постаті, тихий шерхіт ступнів, звичного самому собі у власному призначенні батюшку...

Минуло вже понад п’ять років по тому, як після смерті моєї бабусі вона кілька ночей підряд являлася нам із дружиною уві сні і ми ходили сюди поставити свічку за упокій її душі! Згодом, тут відспівували мого, дочасно згорілого, двоюрідного брата...

Церковка лишилася позаду, перевів погляд на книжку, очі перебігали рядки, але їхній зміст погано сприймався, бо в пам’яті роїлися, викликані спогадом, образи ще такого недавнього минулого, коли були живі бабуня й дідусь, який пережив її на кілька років, перейшовши дев’яностолітній рубіж. З несподіваною гостротою здалося мені, що нічого кращого за ті прожиті вкупі з ними роки дитинства і юності вже не буде у моїй долі. Бо хоч і стачало всіляких незгод і гнітючих обставин, а все ж миналися вони, як випадкові, за незмінного їхнього співчуття й любові. Їхня роль у моєму існуванні,— така позірно буденна, доки були живі, — вияснилися вповні, аж коли відійшли.

Так і не здолавши жодної сторінки з розділка про жертвування старожитніх богу родючості й виноградної лози Діонісу, зійшов на кінцевій зупинці. Далі — близько десяти хвилин ходу до зупинки трамваю. Завжди долав цю відстань пішки через площу біля драматичного театру, де, за переказами, виступав ще Карпо Соленик, не кажучи вже про Марка Кропивницького, Марію Заньковецьку і братів Тобілевичів... Дивним чином будівля театру й кілька давніх споруд поблизу нього вціліли в Другу світову, хоч квартали поблизу лежали в руїнах. Тепер цей заповідний острівець багато-хто сприймав за міський центр. Навпротивагу офіційному, де містилася міськрада,— довгій, як дубець, вулиці з одноманітними бундючними будинками зразка п’ятидесятих років.

Отож, виходиш на театральну площу, і потрапляєш в архітектурну оазу, де панує краса й доцільність форм. Та щойно перейдеш її, як знову ступаєш серед будівель, чий вигляд — зриме втілення людського існування, зітканого з безлічі утинок, припон і перепон, покликаних регламентувати й контролювати кожен твій порух. Тут налягає душу оціпеніння, що виникає ніби з нічого й безпричинно. І, хочеш не хочеш, думаєш, що такий уплив цим спорудам заплановано навмисно, що стоять вони на варті, аби ти не відчував себе належним собі… І плюндруватимуть ці пам’ятки людського зубожіння душі цілих поколінь.

...Навіть сам вигляд будинків переносить мою думку на жалісні умовини людського існування в цій країні...— Хто це перегуком озивається? Авжеж, той самий Астольф де Кюстін, із майже двохсотлітньої давнини.

З якого дива прокинулася нині в мені прискіпливість до неоковирної архітектури? Чи не прогулянка недавня стала причиною? Але недовго дивувався собі, бо з плину думок вихопилося, що всі ті будівлі — споріднені з вибухом на комбінаті, як різні вияви одної суті. І може тому, як ніколи, опосідало мене липке відчуття, що на змитих водою хідниках чимраз дужче заплутуюсь у невидимих тенетах.

Нечисленні пасажири трамваю одностайно змагалися з дрімотою, яка, ніби за розкладом, облягала в ці дні всіх після полудня. Скоро й мої повіки склепилися, тіло зм’якло і не було більшої муки, аніж змушувати себе не зануритися в бархани супокою і пам’ятати, що скоро мусиш виходити.