Слава ЗСУ!

На хідниках перед інститутом не було жодної душі, мовби над містом запанувала південна сієста. Безлюдно було й у вестибулі, ніхто — нечувана річ! — не сторожив біля вхідних дверей, нікого не зустрів, доки йшов до ліфта, піднімався на потрібний поверх.

Обсипало мене морозом: чи не скоїлося чогось нового? На ватяних ногах, у зловісному відлунні власних кроків, підійшов до нашої кімнати і нерішуче спинився. Жодного звуку не долинало нізвідки. Штовхнув двері й ступив за поріг. Одного погляду було досить, щоб упевнитися: в кімнаті не було нікого.

Судомно звів дух. Коли в дальньому кутку, над заставленим книжками столом, підвелось обличчя Раїси Федорівни. Її невидющий погляд вияснився і байдуже впізнала мене:

— Ви щось казали, Ігоре?

— Та ні... Добридень!

— Справді, доброго дня! Ще ж не бачилися... Розморило, сил не стає опиратися...

Перебігли в мене попід шкірою дрижачки і пропали. Ну й обсіла ж мара!

Сів за свій стіл, механічно поновив лад на ньому. Життя продовжується, страхополоше.

Раїса Федорівна невідривно дивилася на мене відсутнім поглядом.

— А де всі наші? — поцікавився.

— Наші? Хтозна...

Поглянув на годинник: обідня перерва скінчилася чверть години тому.

— По вас недавно приходили,— мляво пригадала Раїса Федорівна. — Переказували, щоб одразу йшли до Зозулі.

— Дякую! — рішуче відштовхнувся від столу, обриваючи пута розслабленості. — Усім нашим — полум’яний привіт!

Нагодився вчасно: наші самоходи саме в ці хвилини ставили на вантажівки.

— Усе гаразд? — поцікавився Зозуля.

— Цілком!

— Тоді йдіть у двір, усі вже там.

Цього разу нас мало бути в «рафіку» четверо, крім водія. В.П. додатково залучив хлопця з нашої групи, котрий розробляв релейні системи. Перед від’їздом з’явився ще один попутник. У ворота в’їхав військовий газик, із нього вийшов лейтенант і двоє солдатів при автоматах. Лейтенант привітався з нами і сів до рафіка поруч водія, його підлеглі — в кабіни вантажівок.

— Наш престиж зростає, — пожартував В.П.— І подав руку новоприбулому: — Я — Зозуля, керівник групи.

— Лейтенант Криворучко!

Він розкрив польову сумку, дістав картку, приклеїв у верхньому кутку лобового скла.

— Перепустка,— пояснив. — Щоб не зупиняли в дорозі.

Ми виїхали з двору інституту, водій вибрав крайню праву смугу руху, та лейтенант розпорядився:

— Беріть ближче до середини. Увімкніть фари, перед перехрестями вмикайте аварійні вогні.

Машини за нами повторили маневр і теж увімкнули фари. На лобовому склі ближчої до нас яснів листик, перекреслений навкіс червоною смугою.

На якомусь із перехресть, перед нашим наближенням, зелене світло змінилось на жовте, але регулювальник, помітивши увімкнені фари й аварійне мигтіння, миттю дав нам «зелену вулицю» і, певно, попередив сусідні пости. Бо, доки виїхали за місто, жодного разу не довелося зупинятися.

Щойно минули позамістя й дорога побігла серед перелісків і полів, як її перегородив шлагбаум. Обабіч нього збилося кілька вантажівок і легковиків. Одні поверталися до міста і тут їх обстежували на ступінь забрудненості: якщо «дзвонило» — відправляли на дезактиваційний майданчик. У водіїв, котрі прямували у той бік, перевіряли дозвільні документи.