Слава ЗСУ!

— Додумалися, нарешті — зауважив наш водій. — Бетоновози понатрусили отрути на вулицях...

Сержант біля шлагбаума козирнув і пропустив наші машини.

Перед нами лежала вигріта весняним сонцем пустельна дорога, посипана на узбіччях білуватим дезактивантом.

Мигтіння дерев назустріч, рівномірне гудіння двигуна, погойдування машини на вибоїнах засвідчували реальність нашого просування вперед, та, вряди-годи, усе ж здавалося, немов то лише імітація руху, біжучі картинки, а насправді ми зависли в просторі на невидимому якорі.

Усі мовчали, одноманітність руху впливала гіпнотично й поволі думки, відчужившись реальності, підмінили її прискореною моделлю розвитку подій. Я сновидів із розплющеними очима і бачив себе поруч дружини й доньки на морському пісочку край берега: одна читає собі, я лежу поруч, знеможений спекою, а друга — плюскається у воді, напускає піскові готичні вежі.

Тут, в мікроавтобусі, притомно відчував, як отой, другий я на пляжі, насолоджуюся спокоєм, легким вітерцем і безпекою. Забув і згадувати про все, що довелося зазнати, доки опинився на цьому піску. Власне, нічого й не було, якщо воно розтануло в пам’яті моїх клітин і нервів. Я чистий перед світом і тому існую в такому ж чистому його вимірі, а все інше — було смугою примар, до якої закинуло мене випадково, на часинку. Хай буде і такий досвід... Спробую колись передати його свої дитині, хоч добре тямлю, що, насправді, важить лише власний. Та менше з тим: попереду безхмарно і в моїх, напоєних озоном, грудях упевнено б’ється серце...

Низько над дорогою промайнули кілька великих військових гвинтокрилів. Їхні обриси підкреслювало плямисте маскувальне фарбування. Та, попри страхаючий вигляд, було в них щось несправжнє, як самовпевненість чванькуватої людини, що дметься з пихи задля гаданої виключності.

— Літаючі крокодили,— вихопилось у мене.

— Одним залпом накривають роту в обороні,— засвідчив лейтенант.

— В Афгані їх прозвали «чорними тюльпанами», трупи вивозили, — озвався водій.

Я посміхнувся: надто великого значення надавали обидва цим літаючим жерстянкам. І, — вже звідти, зі свого піщаного приску, — подумав: не вони тримають світ на собі, далебі, не вони.

Але ця очевидна істина для більшості людей здається просто неможливою. Інша річ — страху помолімося! І нагострімо ножі один проти одного! І пнеться народ проти народу, із жил тягнеться, в зайвому кусні собі відмовляє, аби накопичити побільше жерстянок, у сподіванні зарятуватися ними від усіх небезпек. А справжній рятунок на всі випадки один — любов! І справжня зброя, здатна перемогти без крові й нещасть, — правдиве й добре слово!

Я, той, інший, на морському піску, повертаюсь обличчям до води й крізь повіки бачу, як сяйною мерехтливою доріжкою віддаляється до обрію хтось величний у білих шатах. І навіть не поспішаю розплющити очі, аби переконатися, чи то не омана. Навіщо? Хіба минулого року, в роковини по бабусиній смерті, коли звівся серед ночі бозна-чого і, ще не ввімкнувши в кухні світла, навпроти освітленого місяцем вікна на якусь частку секунди побачив її, оберненою обличчям до мене, на тому самому стільці, де завжди любила сидіти,— хіба здивувався тому, що з’явилася мені? Радше дивним було б, коли б рідні люди, розмежовані смертю, в жодний спосіб не могли дати знати про себе один одному.

Але я,— оцей, в мікроавтобусі, — цілком усвідомлюю, що зараз мушу розпрощатися з піщаними літеплом і сліпучо мерехтливою доріжкою на воді, мушу розплющувати обважнілі повіки, бо двигун збавив оберти, машина пригальмовує й забирає праворуч, а це значить, що ми дістались КПП, де нас зустрічали минулого разу.

Удень на перепускному пункті все здається прозаїчнішим, аніж нічної пори, при світлі переносок і автомобільних фар. Обличчя солдат у комбінезонах буденно-затяті у виконанні звиклих, після кількох днів чергувань, обов’язків. І тільки з напружено-порожнього виразу очей можна здогадатися про згвинченість нервів, почуттєвий шок, зазнавані кожним із них під прицілом невидимої небезпеки.