Слава ЗСУ!

Наш лейтенант подався до «теплушки» із написом «КПП» і за хвилину з’явився звідти в супроводі капітана Зигурії та старшого лейтенанта, начальника поста.

— Вах, молодець! — вигукнув Зигурія, зазирнувши до «рафіка». — Давній друг — ліпше нових двох!

Ми вийшли назовні, потисли руки.

— Слухайте, програма така,— повідомив Зигурія: — в наметі перевдягаєтесь, берете протигази, лічильники радіоактивності, хімзабруднення. А ми, старший лейтенанте, візьмемось до роботи.

Перебравшись у захисні костюми, вийшли із санітарного намету й остовпіли: наші візки переносили підйомником на інші вантажівки.

— Навіщо?! — схвилювався Зозуля.

— Зараз усе, що везеться в зону, переставляється з коліс на колеса,— пояснив Зигурія.— Щоб не розносити кругом бруду. Поїхали,— запросив жестом до бронетранспортера неподалік.

Не встигли минути й кількох кілометрів, як Зигурія наказав надіти протигази.

Ми здивувалися: минулого разу на цьому відтинку шляху не вдягали.

— Усе тече, усе змінюється,— відказав капітан. І ми слідом за ним начепірили гумові маски. Зазнавали від них не так фізичних незручностей, як психологічних, бо за ухильністю його відповіді, необхідністю користуватися протигазом там, де ще недавно не виникало такої потреби, вгадували нові ускладнення ситуації і це впливало гнітюче.

Крізь окуляри маски позирав у бортові бійниці, щоб у черевній напівтемряві бронетранспортера звеселити погляд ясним днем. Бігли мимо зеленіючі поля, гайки і придорожні лісосмуги, та ніяк не промовляли до чуттів— ніби вперше й востаннє їхав чужим безживним краєм, не пов’язаним зі мною жодною живою ниточкою.

Зловив себе на тому, що сприймаю цю землю довкола за мертву! Достоту так, як покійника у труні, чиї риси обличчя відчужені образу, який існує в твоїй пам’яті.

Сам собі здався струхлявілим упень.

Тисячі літ гаряче дихнули мені в потилицю — не зупиняйся! Та не мав снаги, мов ошуканий мандрівець, який після довгої путі опинився, замість омріяного моріжка, на випаленому стернищі. Молодість, надії, поривання духу, очікування щастя — з’їдено безжальними буднями, розтрачено в протистоянні бездушному молохові безвиході, що невситимо потребує, аби людині обридло й саме життя. Уже й дихати і дивитися на світ Божий стало не вільно без гумового намордника зі скельцями!

Ніколи не торкалось мого серця озлоблення на людей, навіть на тих, котрі, навмисно чи випадково, завдавали мені прикрощів або шкодили. Здебільшого жалів їх, як окрадених власною захланністю. Чи визнаю себе й нині морально незаплямованим? Адже, — як і сотні тисяч інших на цій сплюндрованій землі, — став мимовільним співучасником злочину. Бо, через бридливість чи острах, поступаючись то там, то сям системній силі, ламав лінію рівноваги між добром і злом. А тепер, на краю прірви, вже не сподіваючись на проводирів, озираємось ми назад, шукаючи давніх межових стовпів. Та, може, тільки найбільш прозірливі вгадують, де пролягало справжнє порубіжжя. Іншим лишаються звичні сьогодні застережні знаки.

Навіть не в мозку моєму, а в пульсуванні крові, м’язах, кістках виникає, в лад упевненому гудінню двигуна, химерне бажання: на цій могутній, надійній машині кинутись уперед і прорватися — крізь усі наші біди-нещастя — до того сподіваного майбутнього, за яким так скучає душа.

Натомість, бронетранспортер гальмує й зупиняється. Водій, скоряючись чиємусь наказові ззовні, виходить із машини і причиняє за собою важкі дверцята. Коли знову сідає за кермо, Зигурія запитує: чому спиняли?

— Попереду вертоліт розбився. З тих, що дезактивують. Порадили задраїти люки і не знімати протигазів, на трасу куряви нанесло.

— А що з екіпажем?