Слава ЗСУ!

— Вони не знають.

— Рушай!— скомандував капітан.

Удалині сонце хилилося крайнеба і жовтогарячі бризки раз по раз порскали в бійниці з мого боку. І щоразу підсвідомо праглося глибше вдихнути, ніби, справді, в нутро нашого металевого монстра залітали дрібки живлющої енергії. Намагнічувалось бажання прибути на місце ще за світ сонця, доки споночіє, немов на тому щось мені залежало.

Дорога в безглуздя... Боже ж мій, наскільки смішна й облудна наша бадьора віра в її доцільність!

Хвиля збридження судомно підперла груди й хитнулась до горла. Рвучко нахилився до водія і вхопив його за плече, аби спинився.

Довго блював на узбіччі, не відчуваючи полегшення. Нікуди б не їхати, нічого не знати! Упасти б тут у молоду траву, і розтанути, розчинитись у ніщо, у все...

За спиною очікувально порохкував двигун, у мою потилицю непорозуміло втупились крізь бійниці кілька пар очей. Відчув, як натягається невидимий аркан, даючи знати, що годі вже — і надів на обличчя маску.

— Сметани попоїв,— пояснив усім в бронетранспортері,— мабуть, несвіжою була...

Скоро дорога стала вибоїстою, нас кидало з боку на бік на жорстких сидіннях, а я в цій металевій труні промовляв подумки, мов заклинання: дух мій вільний, душа непідвладна нікому, світ прекрасний, життя, попри все, має сенс... і ця броньована бодня на колесах — не човен Харона, все повернеться... Не може бути руйнівною божиста ідея світовлаштування. Скільки б не тривали морок і безвихідь — за ними сяє зірка ідеальної чистоти... Вірую в неї і тільки в неї, буду речником її...

І хоч туск не пішов із душі, а все ж загорнувся у лелітку розради.

Зигурія поспитав, як учинимо: спершу до їдальні, або ж одразу до монтажного цеху? І видимо зрадів нашій ухвалі не гаятися з роботою. Звернули з траси до путівця, недавно вистеленого асфальтом. Крізь бійницю я впізнавав місцини, які минали в попередній приїзд. Чи здавалося, чи насправді, але довкілля тепер, на відміну тодішньому, стало прижухлим і посірілим. Садки так само милували око рясним цвітом, та їхня краса чомусь пригнічувала.

Наші візки одразу взяли в роботу. Монтажники, зважаючи на особливості конструкції кожного з них, радилися з нами щодо устаткування їх приладами. У спільній роботі непомітно спливав час.

Сутеніло. В ангарі з’явився Зигурія, щоб одвезти нас на вечерю.

У їдальні, що розмістилася у великій залі сільського клубу, вимог санітарної безпеки дотримувались у меншій мірі, ніж поблизу бункерів: кожен мив руки, споліскував обличчя. Одночасно тут годували не менше сотні чоловік. Усього таких їдалень, як пояснив Зигурія, в зоні розгорнуто три. У кожній щодень харчуються не менше п’ятисот ліквідаторів.

Саме вечеряла чергова група, коли ми сіли за окремого столика. Дехто з присутніх кинув погляд у наш бік, але без найменшої іскри інтересу. З того, що серед них перебували різні за віком люди, їх «цивільний» вираз облич, відсутність виправки, усе виказувало, що вони не строкової служби, а «партизани». Якщо військовослужбовці, залучені для ліквідації наслідків аварії, сприймали загрозу життю як незалежне од їхньої волі зло, то мобілізовані для робіт запасники вважали себе нещасливцями, яким випало важити тут своїм здоров’ям. Дух неприкаяності витав над ними.

Доки нам подавали їжу, упівока спостеріг, що люди за столиками споживали страву непоспіхом, подовжуючи коротку розривку в їхній немилосердній праці. Якщо навіть той, хто потрапляв до зони на день-два, зазнавав неабияких моральних випробувань, то чого коштувало їм усім, упродовж місяця чи двох, визначених призовом, почуватися заручниками небезпеки?

Невидима лінія пролягала між їхніми й нашим столиками, розмежовуючи різні ступені ризику. Коли зміна довечеряла й вийшла, мимоволі відчули моральне полегшення. Серед нас один Зигурія не мав підстав зазнавати подібного комплексу безпровинної вини.

Допоки ми впорали перловку з котлетою та млинці з яблучним повидлом до чаю, він устиг розповісти кілька нових анекдотів про зону та викласти новину: мешканці, виселені з особливо забруднених місць, у найближчі двадцять-тридцять років, за прогнозами фахівців, не зможуть повернутися додому.