Слава ЗСУ!

— Чому, раптом, такий прогноз? — вихопилось у В.П.— Адже йшлося про кілька місяців ліквідації наслідків!

— З’явилися нові обставини,— застережно наголосив Зигурія. — Утворилися шкідливі сполуки. Дуже живучі сполуки. Помножте на радіацію. Десятки літ... Наука не всесильна...

З його уст новина прозвучала як щось буденне, цілком умотивоване загальним драматизмом подій. А от для нас вона пов’язалася з тим, що після аварії отруйні аерозолі порозносило вітром бозна-куди. Не складно було збагнули моторошне значення почутого не лише для зони...

Не знаю, як інші, але я після цього повідомлення прочуняв од летаргійних сподівань на краще. Збагнув, що звичний світ, в якому мені випало існувати, безповоротно западається.

І навіть утечею не порятуєшся. Бо ніде не вготовано іншого місця, іншого талану для тебе. Пий свою чашу до дна, хоч би чим була наповнена!

До їдальні ввійшов наступний гурт «партизанів». Але тепер я не відчував перед ними ніяковості вбезпеченого перед приреченими. ЇЇ замінило холодне співчуття до їхньої нездатності збагнути себе учасниками загальної агонії, а не бранцями випадкового нещастя. Бо вони, як і сам я ще хвилину тому, в’язли в тенетах марновірства. Хоч усі ми стояли на краю прірви, та сподівались оминути її, не усвідомлюючи того, що невідворотно мусимо спожити взяток із поля трудів своїх. Щоправда, для можновладців є й інший вихід: відкупитися цієї невмолимої логіки існування чужими життями. Таких от, всіх на одне лице, котрі тепер нас оточували.

Перш, ніж устати з-за столика, Зигурія роздав таблетки, щоб ковтнули після їди.

Опустив його пігулки в кишеню, наперед знаючи їхній бридкий присмак.

...І тут зупинився час. І я, холодний помислом, оступився себе, і поглядом, від якого сам леденів, озирнувся навсібіч, у минуле своє; і тверезий розумом... Жовтий птах, такий схожий на сіру чаплю, хованку нетрів, сяйнув крайкою моєї лівої зіниці, змусивши праву визнати свою ортодоксальність...

Як спалах блискавиці!..

... хто це був замість мене?

Ніби чиясь невидима рука змила перед моїми очима моє зображення... й натомість з’явився хтось інший, кого я маю вважати за самого себе... Боже мій, Боже, — де межа цього дисбалансу?!

Тихо! Спокійно!

... хто це був замість мене?

Їдемо! У бронетранспортері... Лобова броня — 60 см. Чи це у танка? Байдуже... Ослаблення радіації — в десять разів. Чи це у танка? Зона смерті... Ми — її діагностики.

Який холод! Не тіло — клітини душі злютовуються...

А все ж мозок мій, екстрапольований за тільки ним звіданим ладом умовиводів, виробив собі розпорядок, за яким...

... кожен із прибулих лайнерів чи сухогрузів повинен був дотримуватися жорсткого графіка...

Перед очима мені поволі вияснилось, мовби хмарка зійшла; тільки ще мигнуло в мозку даленіючим відзвуком:

... хто то був замість мене?

Озирнувся на своїх супутників: їхні обличчя були незворушними, очі ледь осклілі після вечері. І тільки застигла маска обличчя Анатолія, замість звичних м’яких рис, здалася неприродною, і, щоб перевірити свій здогад, озвався до нього, запеклого курця, крізь шамотіння двигуна:

— Не кортить запалити?

Він, притомніючи, ожив обличчям, погляд просвітлів і, збагнувши, що звертаюсь саме до нього, відгукнувся незбагненно невпопад: