Слава ЗСУ!

— Атож, хитає, як на морі...

Мені сипнуло морозом поза спиною: кожен із прибулих лайнерів чи сухогрузів...

Хто грається нами?

Бронетранспортер несподівано вкляк на місці. Двигун замовк. Тільки дивом не набили ми собі гуль.

— Гальмувати не вмієш? — невдоволено вигукнув Зигурія.

— Я не гальмував, — озвався водій. — Там,— він кивнув головою наперед,— жінка...

Капітан подивився в оглядову щілину.

— Що? — не зрозумів причини зупинки. І розпорядився: — Додай світла!

Та, вочевидь, і сам щось угледів, бо скомандував:

— Під’їдь ближче!

Водій увімкнув запалення. Однак двигун мовчав. Він повторив спробу — так само безуспішно.

— Шалтай-болтай машина в тебе,— докорив йому Зигурія і відкрив дверцята. Водій подався за ним. Ми всі, заінтриговані, теж вийшли.

Метрів за двадцять від бронетранспортера на дорозі темніло щось довгасте, зливаючись кольором з асфальтом. Підійшли ближче — і побачили безживне обличчя зодягненого в «партизанську» одіж чоловіка. Зовнішній вигляд потерпілого не свідчив про вчинене насильство чи дорожню аварію. Хтозна, що там було зі спини, але ми не перевертали тіла.

Зигурія скинув протигаз, став на коліна й приклався вухом до грудей невідомого. Всі затаїли віддих, неначе могли завадити йому вловити ознаки чужого життя. І в цю мить ревнув двигун бронетранспортера. Водій, як на пружинах, метнувся туди і заглушив.

Капітан звівся на рівні, автоматичним рухом обтрусив коліна і повідомив: «Живий!» Поспіхом подався до бронетранспортера, забувши натягти протигаз, викликав по рації швидку й попросив поради для першої допомоги потерпілому. Повернувся з аптечкою в руках.

При світлі фар і ліхтарика в руках водія Зигурія знайшов одноразовий шприц, пляшечку йоду.

— Підніміть йому хтось руку,— попросив.

Закасали рукав гімнастерки на правиці чоловіка, і Зигурія, змастивши для дезинфекції руку йодом, зробив укол.

— Протишоковий,— пояснив нам, тицяючи цигарку собі в зуби.

Усі мовчали. Кілька разів затягнувшись, одстрелив сигарету далеко вбік і надів протигаз.

— А йому? — показав на потерпілого Зозуля.

— Боюсь, що не стане сил дихати в ньому,— відповів Зигурія. — Та й узагалі, сказали не ворушити тіло.

Водій стояв осторонь нас. Знічев’я підійшов до нього.

— Добре, що вчасно помітив,— кивнув на лежачого.

— Та я б його і не розгледів. Жінку в білому побачив. На повний зріст. Руки в сторони розкинула, спиняла. І движок заглух...

— Яку жінку? Нікого ж на дорозі не було,— заперечив я, несамохіть озирнувшись у темряву.

Він стенув плечима і підтвердив:

— Не було... — і додав: — Чудасія: движок сам запустився.

— Тобто, як — сам?!

— Не знаю... Сам...

Лунка порожнеча залягла нараз довкола, і в мене зникло бажання ще про щось розпитувати, чогось допевнятися, мов дріб’язковий митник на кордоні. Мимоволі пригадалось, як вибухнула було подібна ж порожнеча, — ніби вакуумна бомба, — коли на моїх очах під колеса таксі потрапив необачний пішохід.