Слава ЗСУ!

Нам із хлопцем-водієм стало незатишно поруч один одного, мов натякнули вголос про щось таке, що запліднює саме безсмертя душі й чого не слід торкатися словом, аби не зурочити долі. Він одійшов до бронетранспортера, я — ближче до гурту.

За чверть години з’явилася швидка допомога, а невдовзі й слідчий. Лікар оглянув непритомного, однак не зміг визначити на місці його стан. Можливо, серце, або ж наслідок отруєння.

Швидка помчала хворого в госпіталь. Слідчий склав протокол, записав наші прізвища й адреси, як свідків, і повідомив, що потерпілий, за його документами, вінничанин, віком тридцяти шести років, має дружину й двох дітей.

Ми рушили далі. Щойно пережита подія вібрувала в чуттях, змусивши зайвий раз допевнитися, що перебуваємо нині у вимірі буття, де закон втрати панує над усіма іншими. Авжеж, той самий, завдяки якому ми, багатії від народження, згодом позбуваємося всього, чим були обдаровані: невинності, відчуття захищеності, рідних, кохання, здоров’я, здатності радіти життю... І залишаємо цей світ жебраками.

Та, всупереч безпросвітному менджуванню, у мозку пульсувало: окрім душі!.. і дітей...

Гумовий намордник стискував обличчя, перед очима, зловісно зблискуючи скельцями, похитувались інші, ледь розрізнюванні в темряві, і, може, через той дикий антураж, чи від суголосся власних антитез, мене знову почало нудити. Не в силі тамувати блювотні накоти, згораючи від сорому, хляпнув по плечу водія і прогугнявив:

— Зупини!

Вистрибнув на дорогу і, зірвавши маску, зігнувся в три погибелі, готовий вивергнути самого себе. Але нічого не сталося.

«Хай тобі грець! — висварив себе подумки. — Годі заводитись! Вис-та-чить!..» І зціпив до болю зуби.

Коли попустило, повернувся на місце, почуваючи гостру відчуженість од усіх. Похмуро відганяв думки про жорстоку насмішку обставин, які змушують визнавати за прийнятні реалії те, що здоровий глузд назве злоякісною пухлиною на тілі життя.

Цього разу капітан розмістив нас в іншому помешканні. У спеціально обладнаному будиночку, одному з кількох щойно завезених. Витягнутий уздовж, навподіб вагончика, із невеликими круглими вікнами, він мав, як виявилося, перепускний тамбур для перевдягання, — відгороджений від інших приміщень критими металом дверима, — душ-туалет, кухню-їдальню та кімнату для спання з двох'ярусними ліжками. Повітря не могло проникнути до нього ззовні був надійно — герметизований.

Перед тим, як увійти досередини, Зигурія відкинув заглушку в стіні обіч дверей, витягнув шланг.

— Почистимося від пилу, — натиснув кнопку на вітродуві.

Опісля перевдяглись у тамбурі й оглянули помешкання.

— Живлення струмом від електромережі, або завдяки автономній установці, — пояснював Зигурія. — Є агрегат для очищення повітря, компресор стисненого повітря і система подачі води, баки для неї заховані під обшивкою стін. Окрема ємність — для дезактивуючого розчину.

Він одчинив кілька дверцят у стелажі.

— Радіотелефон, радіометри, хімприлади, аптечка... А це — пульт керування живучістю комплексу: пуск сигнальних ракет, освітлення, опалення, на випадок пожежі й таке інше...

На кухні теж було все необхідне, щоб не мати проблем із харчуванням: мікрохвильова плита, холодильна камера, регенератор випарів над електроплитою, герметичні каструлі, ударостійкий посуд...

— Уміють зробити, — підсумував Зозуля після огляду закордонного продукту.

— Між іншим, кухня нам без потреби, — чомусь ревниво наголосив капітан.— Їстимемо в їдальні.

Він глянув на годинник.

— Двадцять на одинадцяту. Завтра підйом о шостій, сніданок о сьомій, початок роботи — о восьмій. Такий от розпорядок...

Серед ночі, прокинувшись від стуку дверей, — хтось вийшов до вбиральні, — я вже не заснув до ранку, тільки й того, що на кілька хвилин провалювався в сон. Звична для мене річ на новому місці й серед гурту людей.