Слава ЗСУ!

Близько шостої тихцем підвівся з ліжка, поголився, умився, зробив легку зарядку. Потім ліг на ліжко і спробував розслабитися від пальців ніг і до волосся на голові, щоб компенсувати нестачу сну. Але не побув у цьому стані й п’яти хвилин, як прокинувся Анатолій і загуркотів чимось. Моя свідомість очутилась, як від удару, і сеанс медитації обірвався.

Капітан підвівся з ліжка.

— За дві шоста,— повідомив.— Нормально!

— Підйом, хлопці,— озвався В.П. — Хто вмиватися — у чергу за мною!

Я все ще лежав, заплющивши очі, коли, слідом за Анатолієм, з душової повернувся Зозуля.

— Чому не встаємо, Ігоре? — запитав бадьоро. — Здоровий?

— Цілком... — я розплющив очі й заклав руки за голову.

— Тоді не баріться, гайда вмиватись!

— А я вже.

— Рання пташка?

— Щось не спалось...

— Співчуваю. Ну, нічого — надолужите!

Капітан увімкнув радіо, передавали новини. Пропускаючи повз вуха звичні повідомлення про вирування державного життя, несамохіть чекали ми, що світ озветься до нас, заточених у цьому дбайливо облаштованому імпортному склепі, бодай короткою згадкою про зону. Але марним було сподівання. Навіть наївним, бо хто б, раптом, відмінив провідний постулат нашої пропаганди, за яким неназвана проблема — неіснуюча проблема.

«Всьо хорошо, прекрасная маркіза!» — розляглося з динаміка після новин. Ми вибухнули реготом і пішли в тамбур перевдягатися, бо саме прибув бронетранспортер.

Що то ранок, та ще й весняний! Навіть крізь очиці протигаза буйноцвіття заворожує й на душі яснішає. Тільки вона, душа, все ж у невидимих лещатах і не спішить розпросторитись назустріч струмам, що наповнюють усе живе молодильною силою.

Після сніданку, о сьомій сорок п’ять, ми прибули на диспетчерський пункт. Невдовзі з’явився майор Отрощенко і повідомив, що за півгодини вертольоти спустять наші візки біля бункерів.

Він узявся переглядати з черговим диспетчером найновіші повідомлення, а ми, знічев’я, роззирались довкола. Дещо змінилось тут. На стінах додалося графіків обліку й планування робіт, нормативів зайнятості виконавців у хвилинах, годинах і днях, карта припустимих доз хімічного й радіоактивного ураження, планшет обліку цих доз на кожного з тих, котрі працювали неподалік бункерного цеху. Водночас, у приміщенні поменшало людей, стало просторіше: винесли звідси кілька столів, чимало різноманітної апаратури...

Зигурія пояснив, що штаб робіт перенесено подалі, зважаючи на їх тривалість, а звідси здійснюється лише оперативне керування.

На екранах, під якими сріблясто виблискували назви «Sonу», «Panasonіc», сіріли розломи, новозведені допоміжні конструкції, біля яких роїлися постаті в протигазах. З динаміків кожного апарата долинав шум роботи, уривки фраз, слова коротких рапортів: «Минули двадцять третій метр... минули двадцять п’ятий...», «Де порожні машини?»... «Відправляю 40—50, під завантаження даю 43—71»... «Сектор — 29-біс: четверо чоловік — виходять, четверо — заходять»...

Розпорядники біля екранів брали до уваги інформацію, з’ясовували виниклі питання, координували послідовність робіт... Ми стежили за їхньою роботою, мимоволі переймаючись напругою чужої праці.

Та ось в укритті з’явилися знайомі нам Іван Терентійович і генерал у супроводі кількох чоловік. Один з яких був, як дізнались, із ЦК компартії, двоє — фахівці з хімічного захисту, чиї прилади встановили на наші самоходи.

Перейшли для наради до іншої кімнати. Зозуля стисло розповів про поліпшення в конструкції робота і його модифікації. Повідомив, що збирання ще трьох апаратів завершується. Наприкінці наголосив: операторам, яких залучать для роботи з ними, варто було б спершу набити руку на тренувальному майданчику.