Слава ЗСУ!

Генерал глянув на Івана Терентійовича — той кивнув, надаючи слово.

— Думка слушна. В міру надходження апаратів так і вчинимо. Сьогодні працюватимуть оператори, яких ви вже знаєте. Вони перемацали й вивчили закріплені за ними агрегати до найменшого гвинтика. Отже, працюємо...

— Є запитання? — Іван Терентійович обвів поглядом присутніх.

Тут відчинилися двері й черговий офіцер повідомив:

— Прибули дистанційники.

— Запросіть товаришів сюди,— розпорядився Іван Терентійович і продовжив: — Наші колеги-науковці повинні дістати ґрунтовну інформацію про фронт робіт, які виконуватимуть їхні апарати. Чи не так, Вікторе Петровичу?

— Звичайно, — ствердив Зозуля.

— У такому разі, прошу,— знову надав слово генералові.

Той звівся з-за столу, підійшов до карти на стіні, завішеної, за приписами секретності, шторками. Розсунув їх, обвів указівкою окремі заштриховані червоним сектори території хімкомбінату.

— На цих ділянках ваші апарати здійснюватимуть, насамперед, розвідку рівня забрудненості та маршрутів безпечних підходів людей до місць робіт. Попід стінами бункерних цехів і всередині їх — вони потрібні для діагностики, вилучення небезпечних решток і дезактивації активних вогнищ зараження.

Установка на сьогодні: один агрегат пройде маршрутом попереднього зразка, наблизиться до епіцентру вибуху. Фахівців,— генерал кивнув у бік хіміків,— цікавлять зміни, які там сталися. Другий — працюватиме у цьому секторі,— показав його на карті і на фотографічному знімку. — Ось його вигляд зверху. Як бачите, ділянка майже без уламків, але засипана щільним шаром викидів. Робот згрібатиме їх, а забиратимуть звідти за допомогою гвинтольотів, двостулковими черпаками. Власне,— підсумував генерал,— це все, що стосується ваших апаратів.

— Ну, що ж,— озвався Іван Терентійович,— тепер картина для товаришів, сподіваюсь, вияснилась, і — починаємо працювати!

На ці його слова оператори й кілька офіцерів підвелися й вийшли з дорадчої кімнати.

— Як улаштувалися? — звернувся до нас Іван Терентійович.— Проблеми є?

— Спасибі, все гаразд! — озвався за всіх В.П.

— Що чути в місті з приводу аварії? Який загальний настрій?

— Як у кого..,— ухильно відповів Зозуля. — Мало інформації... Тому багато чуток, люди потерпають...

— Ну, це вже недогляд місцевих керівників. З іншого боку, хто поручиться, що переживання не посиляться, якщо надати більше інформації? Головне полягає в тому, що фахівці роблять все необхідне... До речі, для населення, слід, насамперед, наголошувати на успіхах у ліквідації наслідків аварії. Позитивні емоції за будь-яких обставин лише на користь. Чи не так?

Він уважно вивчав наші обличчя, допевняючись переконливості своїх слів.

— Зрештою,— кивнув на цекіста,— Іван Лаврентійович запевнив, що всім органам інформації вже надано належні роз’яснення.

— Так,— підтвердив той,— до зони виїде група журналістів, підготують репортажі для газет, радіо й телебачення.

Важко було збагнути: нас чи самих себе хотіли вони вколисати цими запевненнями?

З динаміка на стіні пролунало повідомлення: гвинтокрили над об’єктом робіт. Ми подалися до кімнати з моніторами.

Роботів опустили без пригод. Невдовзі їхні бортові прилади й телекамери надали перші повідомлення.

Оператори обох самоходів сиділи на відстані двох метрів один від одного і ми могли одночасно спостерігати за екранами на їхніх пультах.

Присутні застигли в німому очікуванні. Генерал підійшов до дистанційників, поспитав щось стиха, їхня відповідь його вдовольнила, — і скомандував:

—Уперед!