Слава ЗСУ!

Візки рушили з місця. Важко передати словами свій стан у перші хвилини їхньої роботи. Неначе між тобою й ними напнулися невидимі нервові зв’язки і їхній рух народжується завдяки напрузі всіх твоїх чуттів.

Зрозуміла річ, наші погляди, насамперед, прикипали до пульта керування першим роботом: яким-то видасться для нього випробування на ділянці, що стала фатальною для нашого первістка? На дисплеї з’являлися дані про температуру, радіоактивний фон, хімічні процеси тощо, а навпроти них, для порівняння, одержані минулого разу. Вивержена маса в місці його приземлення охолола на двадцять-тридцять градусів. Це було приємною новиною: візку не доведеться працювати за умов надмірного перегріву.

Одначе, ця обставина зовсім не потішила фахівців-хіміків, явно здивованих незначним зниженням температури.

Між тим, самохід виконав перше буріння для взяття проб і поволі рухався далі. Другий у цей час пересувався зиґзаґами, обстежуючи відведену йому ділянку. Кілька разів оператор устиг випробувати його скрепер, щоб відсунути невеликі уламки.

На екранах біг відлік тривалості роботи візків, але очі, звиклі до мигтіння тих знаків, тільки зрідка звертали на них увагу: хвилина — п’ять — вісім — п’ятнадцять — тридцять дві — сорок одна... Аж, нарешті,— година!

— Не підводять конячки! — кинув мені стиха Анатолій.

Усі з нашої групи зазнали в ту хвилину полегшення, мовби одержали запоруку в успіху випробувань. Водночас збадьорилася прискіпливість щодо можливостей самоходів. Зозуля підійшов ближче до моніторів із розгорнутим блокнотом і вряди-годи нотував у ньому. Мені не було потреби цього робити: до ходової частини візка претензій допоки не виникало. Хоча... Можна буде подумати, чи не додати обабіч по колесу з плаваючою підвіскою між передньою й задньою колісними парами. На той випадок, якщо виникне крайня для візка загроза сісти на черево. Ідея з претензією, але запам’ятаємо, про всяк випадок. Побачимо, як далі покаже себе ходова.

Якщо нам трохи попустило в нервовій напрузі, то операторам робота давалася взнаки: краплі поту на чолі, застиглі риси облич... Намагались якнайменше заважати їм своєю присутністю.

Візок-дослідник упритул наблизився до місця загибелі свого попередника. Другому роботу, котрий згрібав отруйний шлак, трапилася надто захаращена ділянка. В операторській загусло тривожне очікування. Шерхотіла у безгомінні апаратура, стиха подавив команди у мікрофон котрийсь із диспетчерів.

Перший апарат часто зупинявся, щоб визначити буром надійність покрову. Як і передбачали хіміки, він помітно ствердів. Небавом візок просунувся до центру вибуху значно далі за свого попередника. На пройденому відрізку шляху температура підвищувалась незначно, відчутніше зростали показники хімічного й радіаційного фону. Останній виявився несподівано високим.

Ми були приголомшені: хто б міг очікувати такого! А до першого з бункерів, призвідця аварії, ще лишалася чимала відстань.

Другий робот потикався то в той, то в інший бік, щоб оминути перешкоди. На його ділянці активність хімічних випарів та радіаційний фон були рівномірними.

За цим, другим, самоходом тепер мало хто стежив. Загальну увагу прикував до себе перший. Та саме другий подарував нам сюрприз. Долаючи перешкоду, він, раптом, застряг. Усі зусилля оператора зрушити його — убік, вперед, назад — ні до чого не призвели. Оператор обвів камерою місце пригоди: негусте сплетіння арматури, уламки...

— Найгірше, що до нього і зверху не доступишся, — оцінив ситуацію генерал.

Після його слів, у моїй голові, як під час прискореної демонстрації плівки, промигнуло все, що мало тепер відбутися: коротка нарада, безвихідь становища, і єдино можливе рішення: хтось мусить йти до візка. Якщо просто застряг — визволити, коли ж ушкодився — перетягти туди, звідки його можна забрати гвинтокрилом. З такою метою, зрозуміла річ, до візка можна послати кого завгодно. Та був ще й третій варіант: могло виникнути незначне ушкодження, із котрим легко впоратися на місці. Це міг здійснити лише той, хто розумівся на конструкції робота. На всю зону такими були ми з Анатолієм.